Клер Норт - Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

сердився через ігнорування моїх питань і безпомічно розведені замість відповіді руки, а науковці тим часом брали базові принципи роботи банальних речей і екстраполювали їх на щось абсолютно нове, це вже були їхні власні результати, які були надто передові для свого часу. Ще більш тривожним було те, що у відповідь на кожний новий винахід американців Радянський Союз надсилав нових агентів, щоб його вкрасти, а також сильніше тиснув на своїх учених, і таким чином почалися перегони технологій.

І лише доктор хімічних наук з Массачусетського Інституту Технологій на ім’я Адам Шофілд дав мені потрібну відповідь. Ми з ним познайомилися на семінарі «Інновації, дослідження та Нова Епоха». По закінченню заходу ми випивали в барі готелю й розмовляли про погані автомобілі, про гарні книжки, про спортсменів, які розчарували, та про прийдешні президентські перегони, а зрештою дійшли до останніх розробок у царині біопалива.

— Знаєте, що я вам скажу, Гаррі? — казав він, нахилившись до мене над уже майже пустою пляшкою портвейну, який ми пили. — Я почуваюся брехуном, коли публікую ці технології під своїм ім'ям.

Справді? Чому, докторе Шофілд?

— Я розумію їх; можу їх пояснити; завдяки їм ми вміємо робити дивовижні речі… тобто, це змінює парадигму… Але власне ідея? Я всім кажу, що «воно мені наснилося». Ви вірите в це лайно? Це ж маячня!

О, ні, докторе Шофілд! Не може бути, докторе Шофілд! Але ж звідки тоді ваші ідеї?

— Отримав лист поштою! П'ять, курва, сторінок такої науки, що не повіриш; якої, курва, ніколи не бачив. Минуло чотири дні, перш ніж я зрозумів написане. І я сидів, дивився, Гаррі, на цей лист… Той, хто його прислав — золотоносна жила.

Чи знає він, хто це був?

Ні, не знає, але…

— А ви зберегли той лист?

— Авжеж! У шухляді. Я ніколи його не приховував від тих, хто питав, бо не хочу отримати позов до суду, коли ця людина з'явиться, абощо, але факультет вимагав, щоб я тримав язик за зубами.

Отже, ця велика мить настала…

— Можна мені на нього подивитися?

* * *

Як він і сказав, цей лист лежав у його шухляді, в конверті з надписом «Докторові Шофілду». Його кабінет був спробою оздобити дерев'яними панелями приміщення, збудоване в геть іншому стилі. На столі була лампа з зеленим абажуром, яка ледь світила. Я сів і прочитав п'ять двосторонніх аркушів товстого жовтуватого паперу, на якому були кілька діаграм, числа та рівняння — в усіх університетах цьому вчитимуть на першому курсі… в 1991 році. Ми, калачакри, багато в чому можемо змінитися, але дивна річ: ми рідко пробуємо змінити почерк, і стрімку руку Вінсента я впізнаю де завгодно.

Я оглянув папір, пошукав водяні знаки — не знайшов. Оглянув чорнила, конверт — усе; я шукав хоч якийсь натяк на походження. Нічого. Я спізнився на багато років. Я спробував оцінити, якого віку має бути зараз Вінсент: близько двадцяти п'яти. Він може загубитися в студмістечку будь-якого коледжу США. До того ж, якщо він обрав такий метод прискорення технологічного розвитку — стимулювання ідей науковців, які були на передньому краю сучасної науки — то може він знову виявить себе деінде?

Гарвард, Берклі, Калтех. Мені знадобилося багато наполегливості, а часто ще й щедрого частування дорогим алкоголем, але зрештою я їх отримав — листи на жовтому папері, якім було кілька років. На одному або на двох факультетах професори, які отримали ці документи, проігнорували їх, вирішивши, що це розіграш. А тепер, дивлячись на стрімкі кар'єри своїх колег, вони картали себе й заливали свої академічні невдачі алкоголем.

Але цей метод Вінсента був усього лише засобом досягнення мети. Він хотів прискорити сучасну технологію настільки, щоб бути здатним відновити свою працю, знайти відповіді на свої питання, збудувати квантове дзеркало; можливо, за допомогою технологій початку двадцять першого століття. Хоч я й розумів, яким чином він вирішив досягти цього, я запізно схаменувся, щоб запобігти початому ним розповсюдженню технологій. Тепер мені треба було знайти, де відбувався наступний крок, бо саме там має бути Вінсент. А весь цей час, поки я займався пошуком, технології страшними темпами мчали вперед. У 1959 році в продажі з'явився перший персональний комп'ютер — «Машина Майбутнього», як його доволі оптимістично назвав творець, який був настільки засліплений власною геніальністю, що не зміг вигадати кращої назви. Цей пристрій мав розміри платтяної шафи й працював близько чотирьох місяців, після чого його внутрішності плавилися від напруження, але тим не менш він був передвісником того, що буде згодом. Якби я не переймався пошуками Вінсента, я зміг би глибше дослідити роль технологій у політиці. Раніше я ніколи не бачив, щоб Ізраїль окуповував Йорданію та Сирію, хоча був не дуже здивований, коли несамовитий опір населення змусив володарів кращих технологій відступити туди, де було легше оборонятися. Проголошення священної війни на Середньому Сході скинуло іранського шаха на кілька років раніше, ніж зазвичай, але тепер головною силою, схоже, були світські автократи, які ринулися в цей вакуум влади з новим поколінням воєнного оснащення, якому могли позаздрити вісімдесяті. Армії зазвичай використовують науку швидше за цивільних, хоча й лише тому, що їхні потреби більш нагальні.

У 1964 році Совєти оголосили про кінець Варшавського Договору, Штати оголосили про чергову перемогу капіталізму, консюмерізму та комерції, а технології тим часом нестримно рухалися вперед. Я отримав посаду наукового редактора в журналі, що видавався у Вашингтоні, а ще я негласно інформував ФБР про розвиток злочинів тієї епохи, включаючи телефонні афери та перший у світі злам комп'ютера в 1965 році. Якби мій редактор знав про мою дволичність, мене, напевно, звільнили б із принципу, а потім би знов найняли — за якість мого матеріалу та за ексцентричне коло моїх зв'язків.

За всім цим я спостерігав уважно, на позір байдуже, а Клуб Хронос тим часом кипів і вирував. Майбутнє знищувалося на наших очах, наслідки подій у двадцятому столітті поширювалися в майбутнє. Мільйони життів мали змінитися й, можливо, мільйони калачакр ніколи не народяться, або ж їхній світ буде зруйновано так, що вони його не впізнають. Це робили ми, діти двадцятого століття, блаженні та несвідомі до наслідків своїх дій, як кит до страждань морського планктону.

— Гаррі, треба щось робити!

Акінлеє.

— Запізно.

— Як це трапилося?

— Було розіслано листи, що містили геніальні ідеї. От і все.

— Має бути якесь…

— Запізно, Акінлеє. Ми дуже сильно спізнилися.

Знайти Вінсента.

Це все, що залишалося.

Забути про наслідки, забути про час.

Знайти Вінсента.

Я нишпорив