Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

жінок. А тут приїхав солдат. Довго вона до мене не йшла на руки, лякалася. І тут хоч ображайся, хоч не ображайся, а я ж її не ростила, вона росла з бабусями.

У подарунок я привезла із собою мило. На ті часи то був розкішний подарунок, і коли почала її мити, вона кусала його зубами. Хотіла його спробувати і з’їсти. Так вони жили. Матір свою я пам’ятала молодою жінкою, а зустріла мене старенька, їй сказали, що донька приїхала, вона вибігла з городу на вулицю. Побачила мене, руки розпростерла і біжить. І я її впізнала, біжу до неї. Вона не добігла до мене кілька кроків, впала без сил. Я поруч упала. Цілую матір. Цілую землю. І така в серці любов, і така ненависть.

Я пам’ятаю, як лежить поранений німець і руками хапається за землю, йому боляче, а наш солдат підійшов до нього: "Не чіпай, це моя земля! Твоя там, звідки ти прийшов..."»

Марія Василівна Павловець,

партизанський лікар

«Я пішла на війну слідом за чоловіком...

Дочку свою я залишила у свекрухи, але та невдовзі померла. У чоловіка була сестра, і вона взяла дівчинку. А після війни, коли я демобілізувалася, вона не хотіла мені віддавати мою дитину. Казала щось подібне до того, що в тебе не може бути дочки, раз ти покинула її маленьку й пішла воювати. Як це мати може покинути свою дитину, та ще таку безпорадну? Я повернулася з війни, моїй дочці вже було сім років, а я її залишила на три роки. Мене зустріла доросла дівчинка. Маленька, вона недоїдала, недосипала, поряд був шпиталь, вона ходила туди, виступала, танцювала, їй давали хліба. Вона мені потім розповіла... Чекала спочатку тата й маму, а потім — лише маму. Тато загинув... Вона розуміла...

Я часто доньку згадувала на фронті, я про неї ані на хвилиночку не забувала, вона мені снилася. Дуже сумувала. Плакала, що не я їй казки на ніч читаю, вона засинає і встає без мене... Хтось їй кіски заплітає... І я не образилася на зовицю. Розуміла... Вона дуже любила брата, він був сильний, гарний, важко повірити, що такого можуть убити. А загинув відразу, в перші місяці війни... Їхні літаки розбомбили вранці на землі. Перші місяці й навіть, напевно, весь перший рік війни — господарями в небі були німецькі льотчики. І він загинув... Їй не хотілося віддавати те, що від нього залишилося. Останнє.

І вона була з тих жінок, для яких сім’я, діти — найголовніше в житті. Бомбардування, обстріл, а в неї єдина думка: як це дитину сьогодні не купали? Я не можу її засуджувати...

Вона казала, що я жорстока... Що в мене немає жіночої душі... А ми ж на війні дуже страждали... Без сім’ї, без дому, без дітей... У багатьох діти залишилися вдома, не лише в мене. Сидимо під парашутом, чекаємо завдання. Чоловіки курять, грають у доміно, а ми, поки ракети немає для вильоту, сидимо, вишиваємо хусточки. Ми залишалися жінками. Знаєте, ось мій штурман. Вона хотіла фотографію додому послати, так ми їй — у когось знайшлася хустка — пов’язали ту хустку, щоб погони сховати, закрили гімнастерку ковдрою. І вона ніби в сукні... І ось так сфотографувалася. Це була її улюблена фотографія...

З дочкою ми подружилися... Дружимо все життя...»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант,

старший льотчик

Про Червону Шапочку і про радість зустріти на війні кота

«Я довго до війни звикала...

Пішли в наступ. І коли в пораненого пішла артеріальна кров — раніше я такого не бачила — б’є фонтаном, — я кинулася по лікаря. Асам поранений кричить: "Куди? Ти куди? Перев’язуй ременем!" І лише тоді я прийшла до тями...

Про що шкодую? Одного хлопчика... Семирічний хлопчик без мамки залишився. Мамку вбили. Хлопчик сидів на дорозі біля мертвої матері. Він не розумів, що її вже немає, він чекав, коли вона прокинеться, і просив їсти...

Командир наш не відпустив цього хлопчика, взяв до себе: "У тебе немає мами, синку, але буде багато тат". Так він із нами й ріс. Як син полку. З семи років. Набивав патрони до диска автомата ППШ.

От ви підете, а мій чоловік буде мене сварити. Він не любить таких розмов. Війну не любить. Але він на війні не був, молодий, молодший за мене. У нас дітей немає. Я все згадую того хлопчика. Міг би бути моїм сином...

Мені після війни всіх було шкода. І людину... І півня, й собаку... Я й тепер не можу чужого болю перетерпіти. Працювала в лікарні, хворі мене любили, бо ласкава. У нас садок великий. Жодного яблука жодного разу не продала, жодної ягідки. Так роздам — роздам людям... З війни це в мене і залишилося... Таке серце...»

Любов Захарівна Новик,

медсестра

«Тоді я не плакала...

Я боялася одного... Як схоплять товаришів — кілька днів нестерпного очікування: витримають тортури чи ні? Якщо не витримають, почнуться нові арешти. Через якийсь час стає відомо, що їх страчуватимуть. Дають завдання: йти подивитися, кого сьогодні будуть вішати. Ідеш вулицею, бачиш: уже готують мотузку... Плакати не можна, затриматися й на секунду не можна, бо скрізь шпики. І скільки треба було, нехороше тут слово — мужності, скільки треба сили душевної, щоб мовчати. Без сліз пройти мимо.

Тоді я не плакала...

Я знала, на що йду, але зрозуміла, відчула все, коли мене заарештували. Забрали до в’язниці. Били і