Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

на п’ятому рівні. Поки я спостерігав за ним, купол зник — і за секунду, посинівши, з’явився вже на шостому рівні.

Серед дерев стриміла висока арка — напевно, головна брама садиби. Крізь арку проходила дорога — пряма, наче, стріла.

За півмилі від місця нашої засідки, біля дубового гайка, було перехрестя: там сходилися дорога до садиби, наш путівець і ще два шляхи, що вели невідомо куди.

Краєчок сонця ще визирав з-за сосен. Хлопчисько зіщулився. ніби до чогось приглядаючись:

— Це і є вартовий?

Він показав на пень, що стирчав між нашим місцем і перехрестям. На пні вмостилося щось непевне — чорна нерухома примара.

— Еге ж. А ще один тільки—но з’явився — отам, біля трикутного поля.

— Ой! А перший уже зник!

— Я ж казав тобі, що вони переміщуються довільно. Ми не можемо передбачити, де й коли вони з’являться. Бачиш захисний купол?

— Ні.

— То твої лінзи не варті й шеляга.

Хлопчисько вилаявся:

— А ти чого сподівався? У мене зір не такий, як у тебе, демоне! Де той купол?

— Не скажу. Лайка до добра не доводить.

— Не мели дурниць! Я мушу це знати!

— А що до того демонові?

— Де він?!

— Дивися краще під ноги. їй он на щось наступив.

— Скажи вже нарешті!!!

— Здається, колись я вже нагадував тобі: я не люблю, коли мене називають демоном. Доп’яв?

Хлопчина зітхнув:

—Так.

— Це так, щоб ти не забував.

— Гаразд.

— Я — джин.

— Гаразд, гаразд! Де той купол?

— У лісі. Зараз він на шостому рівні. Але скоро переміститься.

— Нам буде важко пробратися.

— Авжеж. Для цього й ставлять захист.

Обличчя хлопчини було геть сіре від утоми, та, як і раніше, рішуче:

— Наша мета зрозуміла. Ця арка — головна брама садиби, єдина прогалина в захисних шарах. Саме там перевіряють усіх, хто заходить. Якщо ми проберемося за браму, то опинимося всередині садиби.

— Готові до того, що нас зараз схоплять і прикандичать, — додав я. — Ура!

— Питання в тому, — провадив хлопець, — як нам туди потрапити...

Він замовк. Прикривши очі зверху долонею, хлопець дивився, як сонце сідає за ліс, а поля огортає холодна зелена тінь. Вартові то з’являлися, то зникали: ми сиділи надто далеко й не чули від них сірчаного запаху.

Аж ось нашу увагу привернув шум, що лунав з дороги. Десь за милю від нас — на одній із двох доріг, які йшли невідомо куди, — з’явився автомобіль, схожий на чорну сірникову коробочку. Він петляв між живоплотом і владно сигналив на кожному повороті. Під’їхавши до перехрестя, водій загальмував — щоб переконатися, що ніхто не прямує назустріч, — і повернув праворуч, до Гедлгема. Коли автомобіль рушив до брами, двоє вартових стрімко майнули до нього через темне поле: їхній одяг теліпався позаду них, наче лахміття. Вартові дісталися до живоплоту, що тягся вздовж дороги, але не перескочили його, а рушили вслід за автомобілем, який тим часом наближався до арки. Вже сутеніло, й не можна було нічого розгледіти до ладу. Автомобіль зупинився перед брамою. До нього щось наблизилося. Вартові заціпли під деревами. Машина проїхала крізь арку і зникла з очей. Вартові полинули назад, у поле.

Хлопець випростав спину й потягся, розминаючи руки.

— Ось і підказка, — мовив він. — Тепер зрозуміло, що нам робити.

35

За місце засідки ми обрали перехрестя. Автомобілям, щоб не зіткнутись, тут доводилося гальмувати, а дубові й лаврові зарості, ховаючи дорогу від воріт садиби, обіцяли нам чудове укриття.

Звичайно ж, ми вирушили туди вночі. Хлопець повз уздовж дороги, під живоплотом, а я — в кажанячій подобі — летів попереду.

Жодного вартового не з’являлося поблизу. Жодна куля— шпигун не пролетіла над нашими головами. Хлопчина доліз до перехрестя й заховався в гайку, за найбільшим дубом, а я причепився до гілки, щоб стежити за дорогою.

Мій хазяїн спав, чи принаймні намагався заснути. Я ж тим часом спостерігав за нічним життям — стрімкими порухами сови та мишеняти, шурхотінням їжаків у кущах, никанням неспокійного джина. Ще задовго до світання хмари розійшлись, і в небі засяяли зорі. Мені було цікаво: може, Лавлейс зараз сидить на даху садиби і намагається зрозуміти, про що ці зорі йому говорять? І що вони можуть казати йому?.. В повітрі стало холодніше. Землю вкрила блискуча паморозь.

Мені зненацька спало на думку, що мій хазяїн неабияк мучиться від холоду.

Десь із годину це мене тішило, та потім я зрозумів інше. Хлопець насправді може замерзнути в своєму укритті. А це вже погано — тоді мені нізащо не обминути тієї клятої бляшанки. Я неохоче пурхнув у кущі і оглянув хлопчину.

На моє превелике полегшення, він був живий, хоч його обличчя вже посиніло. Закутавшись у куртку, він заховався в купі опалого листя. Листя без упину шурхотіло — хлопця били дрижаки.

— Може, зігріти тебе? — прошепотів я.

Хлопчина хитнув головою: важко було сказати, чи це відмова, чи він просто тремтить від холоду.

— Не хочеш?

— Ні.

— Чому?

Він ледве розімкнув міцно стиснуті зуби:

— А що. як вони помітять нас?

— А може, ти гордуєш? Може, гребуєш допомогою прехитрого демона[93]? Ти з цим холодом не жартуй — ще відморозиш собі що-небудь. Мені доводилося таке бачити.

— В—відчепися!

— Ну, як собі знаєш.

Я повернувся на дерево. Невдовзі небо на сході почало розвиднятися. Хлопчина разочок чхнув, але решту часу вперто мовчав, замкнувшись у своїй добровільній недолі.

На світанку кажаняча подоба видалась мені недоречною.