Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Пам’яті Івана Вовка та Олега Яндюка

Служити літом призивались.
Місяць навчань – і на війні.
І там, на місці, вже дізнались,
Що в області жили одній. 

Тож, побратими там на сході, 
Були, як браття, як рідня, 
Бо так ведеться у народі: 
Солдати – то одна сім’я. 

Бліндаж ділили, одяг, їжу, 
З буржуйки крапельку тепла.
В погоду зимну і негожу
В нагоді дружба їм була.

Підрозділ якось обстріляли,
У їх бліндаж влучив снаряд.
Настил, що зверху, розірвало
Й посипавсь вниз осколків град. 

Олег загинув враз, миттєво, 
У бліндажі у мить ту був.
Та то було вже несуттєво.
Іван нічого не збагнув. 

Лиш стук й нестерпний біль у тілі, 
Із рани тепла ллється кров.
Не зрозумів він: а чи цілий? 
Лиш, зойк і стогін, крик і знов.

Снаряди поряд вибухали,
Сепари били прямо в ціль, 
І сніг з землею все мішали.
І не вщухав нестерпний біль.

Ось пронеслись перед очима
Сини, дружина і рідня,
Й душа Олега над плечима.
– А в нього чи була сім’я?

Не встиг хлопчина ще нажитись, 
Адже був дуже молодий. 
Не встиг він, навіть, одружитись, 
Бо по гулянках не ходив. 

Сестра лишилася і мати,
А у Івана там – сім’я.
– Пора, Іване, вирушати –
Душа Олега промовля. 

І ось над балкою, над снігом, 
Де свіжі вирви ще димлять, 
У синє небо, понад світом, 
Загиблих душі вже летять.