Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— Ти шо, псіх?

— Так мама розповідала. Ну, та мама — Соломія.

— А чому вони тебе не взяли із собою?

— Вони взяли… Мене на вокзалі забрали.

— Хто?

— Ну, хто! Наші… У дитбудинок віддали.

— А як вони потім тебе знайшли?

— Не сказали. Мама казала… Ну, Соломія… Що мені цього краще не знати.

— А чого вони тебе вигнали?

— Бо я не такий. Вони хотіли, щоб я іншим був.

— Яким?

— Таким, як вони.

— Ну, щоб не щитав наших нашими.

— Ну, а як то було? Що сказали?

— Ну… Я їм сказав, що наші у відкритий космос вийшли… Леонов… А батько… їдь, каже, до свого дому. Так усім краще буде. Бо… Ну, не договорив. Ти, каже, «Гайдамаків» читав?

Може, я й більше з нього витягнув би. Та ці «Гайдамаки» мене просто добили. От усе, що він розповідав, виглядало ніби з фантастики. Ніби людей навмисне під гіпнозом навчили казати все навиворіт. Як у «Джельсоміно» Родарі. І вони потім самі починають вірити в те, що кажуть. Розумієте? От їм хтось розказав під гіпнозом, що у батьків дитину забрали на вокзалі й віддали в дитбудинок, — і вони вже вірять, що так і було. Чи що прийшли якісь перевдягнені хлопці, ти їх нагодував, а вони тебе за це — в заслання. Й от вони все це Санькові розповідали, і їм байдуже, чи повірить він. От уявляєте? Вони розповідають абсолютні нісенітниці. Таке розповідають, якого взагалі не може бути — особливо в нашій країні. І їм до лампочки, що їхній син у це не може повірити. Тобто взагалі не може! Не тільки їхній син. НІХТО!

І Санька такого навіть придумати не зміг би. Навіть я такого не зміг би вигадати! Розумієте? Можете мені не вірити, але я розповів вам так, як було. Ну, а «Гайдамаки»…

Я пірнув, поплавав, повернувся, а він стояв і не ворушився.

— А ти читав «Гайдамаків»? — спитав я.

— Ні, — сказав він, помовчавши. — І читать не збираюся.

Може, і збрехав. Бо як не прочитати? Особливо після того, як тебе рідні батьки з дому вигнали! А може, і справді не прочитав. Тут я не знаю, чому вірити.

Але ж я читав! І це вже в голові у мене не вкладається. Ніяк. Я і в Шевченка цей епізод ненавиджу. Він у Шевченка найгірший із усіх. А щоб у житті справжній батько сказав таке справжньому синові!..

Я після того вже не міг Саньку ні про що питати. Мені голос ніби відібрало. Тож усі запитання, які я мав йому ще поставити, просто вилетіли з голови. Може, колись, іншим разом… Тепер я не міг. Просто не міг дивитися йому в очі. Бо тоді він точно кинеться читати «Гайдамаків».

Припнувши Тобіка, я пішов на город подивитися, як там із травою в курей. І що ви думаєте? Вони все зжерли — жодної стеблинки не лишили. Довелося знову пертися на город. Такого безтрав’я, яке за двадцять хвилин на ньому настало, наш город, по-моєму, ще ніколи не переживав.

Я ввімкнув насос, обмив ноги і руки й подався будити малого. Та його в хаті не виявилося! Ні в нашому ліжку, ні в ліжку батьків!

Тут я згадав, що, коли повернувся з річки, до хати не зазирав. І мені стало млосно. Знову навалилося все-все… Я вийшов на ґанок, сів на сходинку й аж заточився від усього, що на мене напало за ці півдоби, які ми вже вдома. Де його шукати? Я не мав жодної ідеї. Тобік поскиглив, подзвенів ланцюгом, а тоді, видно, мій настрій передався йому. Він ліг так близько до мене, як дозволяв йому ланцюг, і завмер, дивлячись на хазяїна такими сумними очима, якими може дивитися тільки собака.

Й от тоді я почув дивні, хоч і знайомі, звуки, які долинали з-за наших воріт. Тобто нічого дивного в них не було. Звичайні собі звуки, якщо почуєш їх із городу. А от із вулиці!.. Я підхопився, до всерачки перелякавши Тобіка, і вискочив за калітку.

Мій малий завзято махав лопатою під Агентовими вікнами. Отже, тоді, на морі, він таки почув. І все вирішив по-своєму. Я наблизився до Агентового паркана і спитав:

— Не боїшся, що він зненацька повернеться?

Малий похитав головою.

— А як ти туди потрапив? — спитав я, поторгавши замкнену калітку.

А паркан у сусіда — з тоненьких металевих рейок; через нього не дуже й перелізеш.

— Через річку, — відповів він.

— Через берег, — виправив я його.

Він дуже не любить, коли я його мову виправляю. Але що ж… Я не завжди можу втриматися. Та і дратує, коли люди безграмотні. Хіба ні? Завжди в таких випадках згадую нашого фізкультурника та «ще б пак» Ольги Миколаївни. От уже вчителька — так учителька! Усім учителькам учителька! Якби таких учителів, як вона, у школі хоча би половина була, я б туди літав як на крилах! Навіть не торкався б термометра і не хапався за живіт…

Ділянка там чимала: понад п’ять метрів уздовж стіни та метри зо три до паркана. Смішно, звичайно, що він таке затіяв. Ну, як. Це мені смішно. А комусь іншому?.. А що їм? Дорослих на вулиці нема, бо всі на роботі. Хіба старенька якась ітиме, пенсіонерка. Плисиха, наприклад. То це не страшно. Усе одно нікому не розповість. Подумає, найімовірніше, що це мій малий — тимурівець. Найгірше, що може зробити, — це погукати Юрку, щоб і їй город перекопав. Ага! «Щас», — як каже мій малий. Якщо хтось із дітей помітить, подумає, що це він якусь капость Агентові задумав зробити. Тільки привітають.

Може, сказати йому, щоби припинив? Це ж безглуздо. Просто немислимо! Та він усе одно не послухається. Що, я не знаю свого малого? Виховуй його чи не виховуй — робитиме так, як захоче. А якщо викопає те, що шукає, що далі з тим робити? Закопати на поляні? Чим це краще? Чи викинути в надвір, як бабуся наказувала? Так це ж наш надвір! І до Чорногузів близько, і до дяді Гриші. А вони чим винні? А звідти й до Ревміра ближче. Он і Ревміра через нас із роботи звільнили. Чим я перед ним можу виправити свою вину? Попросити батька, щоб узяв його на роботу в автороту? Думаю, він не послухається… Та й кому, крім Ревміра, від того буде краще? До того ж я йому все одно не можу простити, що він нацькував