Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

У п’ятницю прокинувся посеред ночі, з’їв приготовані канапки, запив кефіром, вимив посуд. Перекрив у квартирі газ, воду, вимкнув електрику. Трохи посидів «на доріжку». Таксі чекав, стоячи на вулиці біля під’їзду. О 6:00 прибув до Борисполя. Щоправда, виявилося, поспішав дарма: рейс на Ташкент трохи затримали…

І все ж таки близько 23:00 Валерка вже сидів за столом у ташкентській квартирі, з апетитом сьорбав зварений мамою овочевий суп, їв манти і з задоволенням вдихав аромат свіжих перепічок. Як же він, виявляється, нудьгував за ним з того часу, як їхня родина полишила Ташкент!.. Тоді він був іще зовсім малим!..

За цей шалений тиждень Валерка так вимотався, що почав засинати, ще сидячи за столом. Отож розтягнувшись на м’якому махровому простирадлі, поклавши під голову невелику подушку і сховавшись під пухнастим пледом, він відчув теплу розслаблюючу млість, що повільно розливалася по всьому тілу, і подумав: мабуть, у давнину неосвічені люди саме таким уявляли божественний райський відпочинок… Молодий чоловік солодко позіхнув і повільно занурився у тиху лагідну дрімоту.

Снилася йому тепла весняна ніч – власне, така сама, яка огорнула зараз усе довкілля. Була субота – теж як зараз… Люди мирно спали після робочого тижня. Хтось іще з вечора виїхав на риболовлю: цілі компанії сиділи біля багаття, розкладеного поруч з наметами, варили юшку. Ті, хто залишився на нічну риболовлю, мирно дрімали у човнах з бамбуковими вудками в руках, загорнувшись у теплі пледи чи ковдри. А в місті нічними алеями бродили закохані парочки, взявшись за руки й цілуючись під кожним деревом. Ті, хто стомився від прогулянок під оксамитовим небом, осяяним сріблястим місячним сяйвом, сідали перепочити на широких паркових лавах, міцно притулившись одне до одного. Вони замріяно дивилися на зірки, насолоджуючись кожною секундою щастя…

Як раптом цей прекрасной сон був перерваний потужним поштовхом.

– Мамо! – злякано скрикнув Валерка.

– Я тут, синку.

Виявляється, увесь цей час мама сиділа поруч у кріслі й дивилася на нього. Мабуть, дуже скучила, доки він жив у Києві, а вони з татом – тут, у Ташкенті!.. Валерка трохи заспокоївся й запитав насторожено:

– Мамо, що це був за поштовх?! Землетрус?..

– Ні, ніякого поштовху не було. Спи, синочку, вже дуже пізно!

Валерка подивився на годинник: було 1:23 ночі…

– Але ж, мамо, я щось відчув! Нібито щось під землею таке… Ну-у-у… Пам’ятаєш, коли я був зовсім маленьким?.. До речі!..

Валерчині очі раптом округлилися, він мовчки поворушив губами, нібито щось підраховуючи, й додав:

– Послухай-но… Але ж це сталося рівно двадцять років тому! Землетрус тут, у Ташкенті! Теж двадцять шостого квітня, в цей самий день… От тільки сьогодні субота, а тоді який день тижня був?..

– Спи, мій маленький, – спробувала заспокоїти сина мама. – Це все поганий сон, тобі лише наснилося!..

Він поправив подушку, заплющив очі, й тепер уже міцний сон знов огорнув його. Валерка ніби ширяв над землею і знов бачив тихе спляче місто, чув плескотіння води і квакання жабок на річці. Декілька закоханих парочок прощалися біля дверей під’їздів.

І раптом вибух страшенної потужності пролунав на всю округу! Земля здригнулася, будинки хитнулися, з вікон полетіли шибки. Слідом за першим вибухом пролунав другий – іще більш потужний і оглушливий!..

Далі він чомусь побачив ту саму Чорнобильську АЕС, куди весь цей час рвався працювати. З реакторної зали сяйнув вогняний стовп, перекриття приміщення зігнулося, деформувалося, його середина злетіла в повітря й розлетілася розпеченими уламками на дах, а також по всій околиці. Разом з вогняним стовпом із реакторної зали вилетіло якесь здоровезне залізяччя, що потім із жахливим гуркотінням впало назад.

Палаючі уламки значно розширили зону пожежі. Вогонь шаленів, з’їдаючи й руйнуючи все на своєму шляху. Валерка бачив, як збитий з ніг вибуховою хвилею крихітний (у порівнянні з будівлями станції) чоловічок підвівся і кинувся просто в охоплений полум’ям пункт пожежної частини для того, аби передати сигнал тривоги. Саме він викликав пожежних, а також увімкнув гучну тривожну сирену.

Але поки підняті за сигналом тривоги пожежники з Прип’яті та Чорнобиля поспішали на місце аварії, в розпечених, задимлених, напівзруйнованих приміщеннях ЧАЕС гинули живі люди – працівники нічної зміни. Вони не були готові до того, що сталося: когось придавило уламками, хтось задихався від їдкого чорного диму, хтось горів живою свічкою, хтось втрачав орієнтацію й безладно метушився серед диму й полум’я… Інші ж навпаки – цілком усвідомлено йшли назустріч вогню, намагаючись запустити систему охолодження, відкачати мастило, прибрати водень з генераторів і замінити його безпечним азотом, збити полум’я. Вони ж знаходили в завалах поранених, зупиняли наляканих і виводили їх з небезпечної зони. По суті, саме ці люди не дали аварії розростися до масштабів вселенської катастрофи.

Проте навіть ці сміливці не знали, що разом зі страшним вогнем з надр реактора вирвалася вбивча радіація, яка миттєво вражала усе, що траплялося на її шляху. Більше того, високо в повітрі – там, куди здіймався стовп вогню й диму, невидимі часточки радіоактивного пилу підхоплював потужний вітер і розносив навсібіч – туди, куди вистачало сил донести… Радіоактивний пил осідав на землі, на будівлях, на рослинах і на всьому живому включно з людьми, руйнуючи і вбиваючи… вбиваючи і руйнуючи…

І ніхто про це ще не знав, бо ніхто до такого не готувався! А відчути радіацію на запах чи на смак, побачити на око – неможливо!

До місцевих пожежників почала прибувати підмога із сусідніх районів. Останні осередки загоряння були придушені до 6:00 ранку. Але з людьми коїлося щось незвичайне. Знадобився певний час, аби зрозуміти, що це…

Автівки «швидкої» повезли в лікарні обпечених, уражених шаленими дозами радіації пожежників, охоронців і працівників зміни, де вони болісно вмирали, заражаючи радіацією тих, хто надавав їм першу допомогу: медичний персонал, який не був попереджений і підготовлений до боротьби з радіацією. А між тим, вітер продовжував розносити радіоактивний пил не тільки територіями України та Білорусії, але й усією Європою!..

Коли мама прокинулася вранці й увійшла в кімнату до сина, то побачила, що блідий змучений Валерка нерухомо лежав на ліжку, втупившись у стелю застиглим поглядом. Гелена Сергіївна кинулася до нього і ніжно обійняла. Він пригорнувся до мами, немов у далекому дитинстві, і тихо прошепотів:

– Мамо, ти знаєш… Сьогодні на Чорнобильській станції сталася біда.

– Що ти таке кажеш, синку?! – здивувалася вона. – Звідки ти взяв?!

– Я знаю, мамо.

– Але звідки?..

– Мені наснилося.

– Валерко, не видумуй! Кажу тобі знов і знов: це всього лише сон.

– Ні-ні, мамо, я точно