Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Дівчатка були старші мене, хіба менша — мого віку. Зрештою, вони мене якось не приваблювали, було б і справді краще, щоб вони поїхали звідси найскоріше, тут я був однодумний з бабцею, бо та напевне цього бажала. Залюбки про них забуду, бо вони ставилися до мене одверто зневажливо. Менша, правда, була не така химерувата, вона навіть позирала на мене прихильніше, та й була від тих двох простачок ніби й делікатніша.

— Не знаю, чого мене сюди забрали, — сказала баба Ганя. — Дома мені лучче було.

— А хто за тобою вдома ходив би? — спитала гостро мама.

— Подивися, які в мене ноги, — сказала баба Ганя й підняла поділ плаття, я аж відвернувся від того видовища: нога була складена з якихось чудних сальних складок і помережена синіми венами. — Це мене палками били. І той малий мене б’є. Приходить, коли нікого нема, і б’є палкою..

Я здумів, — баба молола щось таке несвітське, що в голові не вкладалося. Татко навіть у хату тепер не заходив, хіба на кухню, окрім того, татко тільки комарів міг бити, і то не задля себе, а для мене. Саме татко дозволив, щоб ця противнюща баба в нас жила, а вона сміє на нього так брехати? Мабуть, мала рацію бабця, коли казала: не варто було бабу Ганю й на поріг до нас пускати.

— Цей малий, — хитнула на мене баба Ганя, — ще й гірше робить. Підкрадеться з голкою й коле мене, коле. Все тіло в мене сколене.

— Ну, ти вже з ума вижила! — аж руками сплеснула мама. — Таке молоти, таке брехати!

— Діствітільно, — сказав дядько Володя. — З нікоторими стариками таке случаїця. Какось оно називаєця. шкльороз? Нє, не шкльороз, якось інакше.

— Маразм, — підказав я спокійно.

Брова дядька Володі зламалася.

— Діствітільно! А ти маладец! — Він розкудлав мені волосся. — Да, да, ето називаєця старческій мараз. Нічого страшного, мамаша, ви сібя відітє харашо, і вас нікто бить не будеть!..

Моргнув мені й мамі, даючи зрозуміти, що не вірить бабиним на нас наклепам, а може, й справді у них не вірив.

Старша дівчинка подивилася на мене вже якось інакше, ніби і з повагою. Присунулася ближче й шепнула:

— Ми тоже єйо кололі, када у нас ана жила. Маладец!

Я хотів сказати, що це неправда, що ніколи такого я собі дозволити не міг, але старша дівчинка підморгнула мені і знову прошепотіла:

— Віжу, ми з тобой іграца будем. В ін-те-рес-ниє ігри! — вона аж очі закотила.

Те, що вони приймали мене, навіть з такими сумнівними достоїнствами, було втішно, і я люб’язно дівчинці всміхнувся, цього разу не така вона видалася мені бридка. Знову моргнула і відступила до середульшої сестри. Мама нарешті дістала змогу сказати, де "той її", тобто мій татко, і дядько Володя був з того трохи розчарований, очевидно, хотів бачити татка якнайшвидше.

— Чого не дав телеграму, коли приїдеш, — дорікала братові мама. — Я б приготовилася вчасно, а то в мене нічого не зварено, з цією мамою стільки клопоту.

Баба Ганя в цей час продовжувала стояти серед двору, вона вже не плакала.

— Дай сісти, бо впаду, — мовила дочці.

Мама метнулася за стільцем, а баба простягла руку синові.

— Дай обіпруся об тебе, Володю! — сказала.

Дядько Володя подав їй для підпорки руку, але зробив це увіч гидливо.

— Ви, дєті, можетє іграца, — сказав він. — Познакомся з дєвчонкамі, Вітя. Ето твої сестрички.

Мама підскочила з ослінцем, і баба Ганя гепнула на нього. Ослінець натужно затріщав. Менша дівчинка побачила гойдалку, колись зроблену для мене (я тепер на ній не гойдався, бо вважав себе великим для такого), й побігла до неї. Старша дівчинка підступилася до мене.

— Іді, мужик, показувай, гдє твої гадюкі, ми із них шашлик січас здєлаєм, — сказала вона, і вони з сестрою зареготали.

— Тут гадюки скрізь, — сказав я розважно. — Чорні й здорові.

— Ето он нас пугаєт, — сказала середня дівчинка.

Гадюк я боявся, але перед дівчатами виказати того не міг, сподівався, зрештою, що то лякливі створіння, гадюки, і від гамору, що здійнявся в нас у дворі, напевне з двору повтікали. Я повів дівчат до клена, де росла малина — хай попасуться. Старша дівчинка зірвала ягоду, кинула до рота і виплюнула:

— Фу, гадость! — сказала.

Середня, навпаки, почала з жадобою ягоди об’їдати.

— Лєнка, не обжирайся! — окликнула старша. — Здєлаєм воєнний совєт, мальчік ти смєлий ілі трус?

Аж голову звів, ніби півник, бо який це я боягуз, адже безбоязно лажу з ними по малиннику.

— Бабу колоть будєм? — спитала середульша.

— Канєшно, — мовила старша. — Мальчік іголкі достанєт. Достанєшь?

Я хитнув, але подумки жахнувся: невже вони на таке зважаться. Але ні, напевне, жартують, бо це щось зовсім дике: колоти бабу Ганю.

— Ми єй такіє штукі дєлалі в Адесі, што она віжжала, как свіня, — засміялася старша дівчинка.

Про це я трохи знав. Розповідала колись мама, що баба Ганя поїхала до Одеси, щоб син дістав більшу квартиру, але як тільки квартиру дістав, не пробула там і місяця, а панічно звідти втекла. Чого, не знав ніхто, бабця висунула гіпотезу, що вона просто погана бабера і ні з ким не вживеться, що її виперли з дому у тій Одесі, бо в неї поганющий і важкий характер.

Мама ж про життя своєї матері в брата сповістила одне: вони зачиняли її в туалеті, де баба змушена була й півдня просиджувати.

Я зиркнув на дівчаток: а що, коли вони почнуть справді бабу колоти? Чи не ліпше мені відмовитися від того зразу й рішуче? Але знав, що вони подивляться на мене зневажливо, а зневаги я не переносив — та ще й від дівчат. Окрім того, мав до них якийсь незбагненний потяг: недаремно був дитиною-самотником, а кожна така дитина готова зрадити своїй самотності при першій нагоді. Окрім того, старша дівчинка так певно й безапеляційно командувала, що я, тиха дитина, відчув у собі гостре бажання цим командам підкоритися.

— Папка ушол с тьоткой в дом! — повідомила середульша.

— Катай, мальчік, за іголками! — наказала старша, і я без роздуму кинувся наказа виконувати. Пробігав повз гойдалку, де гойдалася молодша з сестер.

— Слиш, мальчік, — зупинила вона мене. — Ти з тємі дєвочкамі не іграйся! Оні іспорчениє.

— Що значить спорчені? — спитав я, зупиняючись на ходу.

— А ти не знаєш? — засміялася дівчинка. — Ну, тада іграйся, сам увідіш!

Вона, здається, з мене насміхалася, і я відчув упертість: теж мені, буде тут наді мною знущатися! Побіг у дім, бо мені все-таки з дівчатками гратися хотілося.

Дядько Володя сидів на кухні, перед ним стояла склянка, наполовину з прозорою рідиною, на блюдечку було порізане сало, а на другому блюдечку порізаний малосольний огірок.

— Чого не граєшся з дівчатками? — спитала мама.

Дядько Володя мав уже червоне обличчя, яке я назвав би ліпше мордою.

— Напрасно ви єго учітє по-українски, — сказав він. — Зачєм ето?

— Та ми ж усі так говоримо, — сказала мама.

— І напрасно, — мрукнув дядько Володя. — Теперя всі по-рускі говорять. А по-українськи только цилісти і мужики. Твой шо, циліст?

— Ах, не чіпай його, — сказала мама. — Хіба ти не знаєш, що він із зайчиком?

— Да, конєшно, — сказав дядько Володя. — Он немножко чудак…

Мені не хотілося слухати цієї розмови, якось бридко було. Окрім того, не терпів, коли про татка казали погано — татка я любив. Отож скочив у хату, схопив голки й подався до своїх нових товаришок. Вони не обривали, а обдирали з кущів малину, відламуючи її разом з гілочками.

— Маладєц! — сказала старша. Роздала нам по голці, а пачечку сховала в кишеньку сукенки. — Только тіхонько. Поползьом?

Ми поповзли між кущами й бур’яном. Чудово знав, що маємо чинити щось недобре, але вже зупинитися не міг.

Баба Ганя сиділа серед двору на ослінці й куняла. Ми підкралися ззаду, і дівчатка ввігнали в її неозору сідницю по голці. Я завагався, але зробив те саме. Баба Ганя зарепетувала, а ми метнулися у кущі. Молодша дівчинка в цей час монотонно розгойдувалася на гойдалці, яка немилосердно рипіла. На бабин крик вискочила моя мама.

— Чого верещиш? — спитала нечемно в матері.

— Вони мене голками колять, — заплакала баба Ганя.

— Хто вони?

— Діти! — баба Ганя знову заверещала, хоч у той час її ніхто не колов.

— Знову вигадуєш? Господи, як ти мені набридла!

— Забери мене в хату, — сказала баба Ганя.

Мама допомогла їй звестися, а дівчатка в кущах, аж по землі качалися, беззвучно регочучи.

— Отлічно! — сказала старша, коли вони прийшли до тями. — Как у нас вишло?

Не міг не згодитися: вийшло чудово — ніхто нас не звинуватить. Але на душі в мене було кисло.

— А та третя нас не викаже? — спитав я тоном обережного злочинця.

— Нє, — сказала старша. — Она в нас гутаперчевая, но не донощик.

Не зовсім зрозумів, що таке "гутаперчева". Власне, знав, що гутаперчевий — це гумовий, але як може бути гумовою дівчинка, таки не розумів.

— Мальчік, — манірно закопилила губку старша. — Ти випівон можеш достать?

— Як так "випивон"? — спитав я, ошелешений.

— От дурачок. Ну, водкі, віна.

Я похитав головою, цього й справді не міг дістати.

— Ну, хорошо! Ето ми потом. Хочеш, будем іграца в мужчин і женщин.

— Як це? — спитав я.

— А может, он не мужчина, — сказала середня, і вони аж покотилися з реготу.

— Давай провєрім, — сказала старша й підморгнула сестрі.

— Он тада спугаїца, — сказала середульша. — Луче раскажем.

— Ну, ето такая ігра, — сказала старша і раптом обняла мене за шию. — Ти будешь мужчина, а ми женщіни, харашо?

— Хорошо, — сказав я, відчуваючи, що мене аж потом пробрало.

— Ну от, шо дєлают женщіни і мужчини, знаїш?

Я звільнився з обіймів старшої, бо мені млосно ставало і подивився на них баранчиком. З другого боку, мені було з ними так цікаво, що я аж тремтів. Мій маленький розумець наказував мені покинути юних безсоромниць, але я в цій ситуації собі не належав: вони оволоділи моєю волею беззастережно.

— Целоваться ти умєїш? — спитала старша.

Я хитнув: бачив, як це роблять дорослі: в житті, в кіно і по телевізору, але сам того не вмів, та й де і коли міг таким займатися? Водночас у вухах моїх і досі звучало попередження тієї третьої, що ці двоє "іспорчені", однак я, очевидно, в той день сам був спорчений, отож не встав із землі, не вийшов із кущів і не покинув їх, а тільки дивився.

— Целуй Лєнку! — наказала старша дівчинка.

Я підповз на колінах до Лєнки, заплющився і наставив уста. Дівчатка зареготали.

— Сматрі! — сказала старша. — Так дєлай! — Вона раптом охопила мене за шию і присмокталася до моїх губів, ніби випити хотіла.