Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Мама повернулася до мене, обличчя її було стурбоване.

— То це, може, він не тільки яблучне дув? — спитала тихо. — Не бачив?

Не бачив, а коли б і бачив, то татка все одно не видав би.

— Бабця виходила дивитися? — не без насолоди спитала мама.

— Ну, да, — сказав я, — татко, по-моєму, досить голосно говорить.

— Шо, не наравиться їй? — спитала так само задоволено.

— Нє, чого ж, — мовив я, цього разу захищаючи бабцю. — Боялася, щоб татко з даху не звалився.

На цей резон мама клюнула безвідмовно, злякано зирнула, як героїчно татко кріпить хреста диявола, і скрикнула:

— Не дуже розхитуйся, а то не доведи Господь…

— Стану журавлем і полечу у вирій? — спитав татко і замахав руками як крильми: в одній руці в нього був молоток, а в другій — коробочка з цвяхами. Я засміявся, татко і цю штуку адресував мені.

— Може б, ти поставив другим разом? — запропонувала мама, очевидно, я її налякав, бо загалом турбот про таткове здоров’я вона виявляла мало.

— Чорт не вхватить, — сказав татко. — А чому? Бо я йому службу справляю, коли ставлю на цю обитель ще одного диявольського хреста. Чи помітили ви, народ (народ — це, очевидно я з мамою): чим більше стримить над хатами й будинками таких хрестів, тим лютіші стають люди, тим більше сварок і колотнечі, а сусіди люті стають поміж себе вороги? Отже, що означає два хрести? А те, що в цьому домі буде вдвічі більше сварок і колотнечі. Правильно кажу?

— По-моєму, крім яблучного, він пив іще й чорнило, — сказала мама. — Я тобі не треба? — гукнула таткові тоненько.

— Глянь, чи буде "красіво", — сказав тим-таки тоненьким голоском татко.

— Оце охота тобі жартувать, нема в мене для того часу! — мама таки вловила, що татко з неї підсміюється. Ображено звела горішню губу, і від того її вуста стали сердечком. Пішла геть, та це й треба було зробити, бо з кватирки (вікна у нас після баби Ганиного вторгнення не відкривалися, баба боялася застудитися, а сморід їй не заважав, бо то був її власний сморід) почувся чи то крик, чи рев, як казав татко, єрихонської труби — баба Ганя гукала маму.

— Ой лишенько! — сплеснула та руками. — Баба знову обробилася!

Побігла чимдуж у хату, ніби могла тому запобігти, а татко лунко забивши в дах цвяха, печально роззирнувся навколо.

— Comedia de finita![1] — сказав він. — Публіка покидає театр, хоч актори ще на кону. Залишився тільки один глядач, але й той, здається, спить. Ти не спиш, o bel esprit?[2]

— Нє, — сказав я. — Але я ніяка не белеспра/

— Ну, ясно, — сказав татко. — Белеспра — це я. Але з тієї нещасної породи, які самі сміються з власних жартів, бо ті для публіки не завжди доступні.

І мені стало жаль татка. Жаль, що він єдиний розумний серед нас, дурних, і єдиний добрий між нас, недобрих, бо хто його розум і добросердність оцінить, коли ніхто таких високих якостей не сприймає і не розуміє. Для чого він мече перла перед нами, малими, котрі в нікчемних клопотах потопають, думав я, а може, й не міг тоді ще так складно думати — адже його перла все одно падають у болото. Болото наших нікчемних пристрастей, он вони вже почалися: мама на всі заставки лаяла в хаті бабу Ганю за те, що "обробилася", і баба Ганя ревла, як єрихонська труба — плакала. Ці звуки миттю донеслися до бабці, і та вискочила на подвір’я — слухала, підбивши долішню щелепу під горішню, аж голівку на бік схилила.

— То що, комедія не закінчилася? — спитав татко із даху. — Друга дія чи інтермедія?

8

Наступного дня приїхав з трьома дітьми, але без жінки дядько Володя. В наш куток машини заїжджали досить рідко, бо купи сміття перекрили проїзд, через це п’яниці, які того ранку найбільше кричали (здається, сварилися чи билися), сполохалися; з бур’янів витнулося кілька жахнючих фізіономій, по-моєму, це були Людиноподібний і Ясно-червоний Ніс (кликухи в них були Торя і Харя), і злякано подивилися: перевіряли, чи не міліція. Дядько Володя був одягнений у сірий, дуже схожий на міліцейський костюм; Харя вклав пальці в рота і свиснув, у бур’янах залопотіло — п’яниці розбігалися. Дядько Володя зиркнув з-за плеча, очевидно, та втеча п’яниць його здивувала.

— Чо воно там свістіть? — спитав він.

— Це п’яниці тебе за міліціонера взяли, — сказала моя мама, розцілувавшись із братом. — Гов! — крикнула вона.

— Ов-ов! — відгукнулося з бур’янів.

— Ов-ов! — відповіла мама.

Через хвилин п’ять з бур’янів висунулася голова Торі (він був Толя, як і я, але замість "л" вимовляв "р"), та, побачивши дядька Володю знову сховалося. Мама зареготала.

— Та це не міліціонер, а мій брат! — гукнула.

Людиноподібний вийшов із бур’янів, обійшов довкруг брата моєї мами, підозріливо вдивляючись (по-моєму, він був короткозорий).

— Ти шо, справді не мінт? — спитав.

Дядько Володя поплескав Торю по плечі.

— Я такой костюмчик знарошна здєлав, — сказав він. — Сидіш у машині, а лягаш глядь — свой, ну і уніманія не обращає. А з німі луче, щоби воні уніманія не бращалі, поняв?

Торя заспокоївся. Почіпав "костюмчика" й ошкірив гнилі зуби.

— Ов! — гукнув у бур’яни.

— Ов-ов! — відгукнулося зусібіч.

Торя розчинивсь у бур’янах, а брова дядька Володі зламалася навпіл.

— Што за суб’єкти? — спитав.

— Та це вони тута випивають, — сказала мама. — Потолоч усяка.

— Да, а машину оні мінє не спортять?

— Нє, вони своїх не чіпають.

— Но я для ніх, можна сказать, не свой.

— Нє, вони вже знають, що ти свій, — сказала мама.

— А ти шо, з німі в компанії?

— А що ти хочеш, щоб вони мені все тут рознесли?

— Да, зо зволочю луче по-хорошому. Це ти вумно!

В цей час зі сходів почала спускатися баба Ганя. Схопилася обома руками за перило і стягувала з однієї на другу сходинку здоровенні, ніби обпухні ноги. З другого боку вилізло з машини троє дівчаток різного віку.

— Цмєшной какой! — сказала старша і захихикала. — Ти такова відзєла? Я нєт.

Йшлося, звісно, про мене, і ворожі стосунки між нами встановилися відразу — це було, здається, непогано, принаймні не доведеться мені з ними тягатися, бо я людина більш ніж неконтабельна, а про що мені з ними розбалакувати, коли я по-їхньому говорив зле, в школі з російської в мене була натягнута четвірка.

Баба Ганя нарешті спустилася з ґанку, але ще трималася за перило, дядько Володя спокійно за нею стежив.

— О, мамка ходіть? — сказав він. — А я думав з твово пісьма, що она лєжача.

— Та не хоче ходить, хоч ти її перекинь! — сказала мама. — Я їй: ходи, то розходишся, а вона сяде сиднем і сидить. Тільки й того, що жере як не в себе.

Бабці в дворі не було. Та й не дивно: приїхав-бо "чужий родич", але її кругле личко з підтиснутою щелепою стриміло з-за трохи відсунутої білої фіранки, але то міг бути й вазон.

Баба Ганя нарешті розпрямилася й подибала, ледве пересуваючись велетенськими, як мені здавалося, й обпухлими ногами.

— Володя! Володя! — казала вона, і сльози струмками текли по її дряблих, обвислих щоках. — Це ти приїхав, щоб мене звідси забрать!

— Какії кглупості говоритє, мамаша, — сказав дядько Володя, і його обличчя зробилося непроникне. — Разві ви не знаїтє моїх условій сущиствованія? Но драстє, драстє! — Він пішов, розкривши обійми, до матері і холодно чоломкнув її у лоба, але не обійняв. Троє дівчаток все ще тулилися до машини і хихотіли, позираючи, а то й нечемно показуючи на мене.

— Какая стра-а-ашная баба! — сказала середня. — Ето, кажись, та, шо у нас била.

— Да, папкіна мамашка! — мовила старша. — Цмєшно всьо тут.

— Ето што, окрайна г’орода, ілі сєло? — спитала менша.

— Ето какой-то цвінюшнік, — відказала старша.

Мені були бридкі ці троє реготух, і їхня манірність, і їхня зневага до смітників та бур’янів. Те, що біля нашої хати велетенський смітник — не наша вина, його нам тут зробили, а бур’яни… Вони принаймні приховали оті купи битої цегли, розтрощеного бетону, трісок і залізяк і покрили їх нам таки для прикраси. До бур’янів я серця не мав, хіба те мене не влаштовувало, що там кишма гадюк та вужів.

— Не дуже біля того куща стійте, — мовив я, сам не відаючи навіщо. — Гадюки там є!

Дівчатка заверещали й кинулися до хвіртки, виявляється, українську мову розуміли.

— Шо такоє, дєті? — спитав строго дядько Володя.

— Он нас пугаїть, — сказала середульша.

— Етот мальчик врот, шо там гадюки єсть! — сказала старша. — Може, ми б уже поєхалі, папка?

— Шо за мальчік? — спитав дядько Володя, тільки тепер мене помітивши. — А, ето Вітя! Драстє, Вітя. Я тебі подарочек привйоз. Ружжо!

— Він не Вітя, а Толя, — поправила мама. — Ти шо, забув?

— Разві Толя? Я думав всьо времня, шо він Вітя, — знову здивувався дядько, але "ружжо" не поспішав мені діставати, та й чи потрібно воно мені? Ненавидів пістолети, рушниці й інше барахло, яким захоплювалися мої ровесники — я був книжна душа, як і мій татко. Визнавав лише пістолетики маминих інгаляторів.

— А дє тот твой? — спитав дядько Володя. Баба Ганя, покинута ним, стояла серед двору, як опудало.

— Вони мене так побили, Володю, — сказала вона. — Палками мене били, все тіло в синяках!

Дядько Володя подивився на мою маму круглими очима, а вона замість розказувати, де "той її", тобто мій татко (був він, звісно, на роботі), плеснула в долоні і раптом заверещала:

— І ти маєш совість таке казать? Це така мені дяка, що я біля тебе більше, як біля дитини, вожусь? Що я твої гамна обмиваю й обпираю?

— Вже хотіла додому йти, — продовжувала, плачучи, баба Ганя. — Думаю, візьму палку й піду помаленьку. Додому чи до тебе, Володю. Це в тебе жінка погана й не хоче мене, а ти у мене добрий…

— Ну, канєшно, мамаша, но куда ти пойдьош? Разві ти не знаїш, какая ти зараз больная. Ти же даже на п’ятий етаж не взойдьош, а ліфта ми не імієм. То шо, мінє тебя на барані таскать на п’ятий етаж? Ілі подйомний кран мінє нанімать?

Троє дівчаток захихотіли, навіть я усміхнувся, бо уявив собі дядька Володю, який узяв на барки оцю велетенську бабу Ганю й тягне її на п’ятий поверх, — дядько був зросту невеликого, але з-під паска в нього вивалювався немалий пузяка.

— Я тібє сочуствую, мамаша, на твою болєсть, но нужно здравий ум імєть, — сказав дядько Володя; до речі, він був молодший за маму і небагато старший за татка. Ці ж троє дівчаток, виходило, були мої сестри у перших чи, як ще кажуть, двоюрідні, і це я мав нагоду вперше їх на власні очі бачити.