Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

Бій триває з чотирьох годин ранку. Козаки відбиваються, здається, від удесятеро сильнішого ворога. До лісу — далеко. Не добігти. Все ж Яків тікає засніженим полем.

«Дикі обличчя, блиск сталі… Зойки…» Червона кіннота жалю не знає. «По полю бігають люди-звірі, а за ними ганяють инші люди-звірі…»

Жах м’ясорубки вже позаду. Ось Тетерів, Бородянка, Ворзель… Недалеко Київ. Але про визволення столиці навряд вже хтось мріє. Подалі б від неї — адже там сила червоного війська. Свіжого, готового до великих переходів…

Їхали шляхом, яким два дні тому шукав правди Юрко Тютюнник. Його переслідувала кінна бригада Котовського. За котовцями йшов відділ, однією з нервових клітин якого був Яків Нестеренко. А за ними знову сунули червоні.

Здається, «тисячі червоних звірів» полюють за цими двома розладнаними сотнями… Все ж із зачарованого більшовицького кола вирвалися. Довелось повстанцям «стати більшовиками» — «таваріщамі». Під машкарою «асобава атдєла па барьбє с бандітізмом» таки легше минати червоні застави. Навіть селянам не відкривались, що вони «петлюрівці».

У селах аж кишіло від москалів.

От і «визволили» Україну. Треба поспішати, поки не виявили, хто є хто. З півтисячного відділу лишилося двісті. Зарубали Андріївського. «Сьогодні його, — думав Яків, — а завтра мене».

Ось вже і Любар. Видно церкву. Польський рятівний кордон уже недалеко.

На мобілізованих підводах доїхали аж до польських прикордонних стовпів… Хоч і ховалися від селян і намагалися говорити московською, ті добре розуміли, кого везуть до кордону. Тож прощалися дуже щиро, а дехто з селян плакав, — згадував учасник Другого зимового походу поручник Дмитро Зоренко.

Кордон перейшли організовано, колоною. Селяни ще довго дивилися їм услід. Чи побачать коли ще українське військо?

А по той бік кордону почався новий етап драми: козаки мусили здавати полякам зброю, віддавати коней. «Більшість козаків, і то найстарші, плакали, як діти, — писав Дмитро Зоренко. — Польський майор, а за ним і всі польські офіцери теж не витримували й один по одному, виймаючи хустки з кишені, заходили до будинку. Деякі козаки, в розпачі, потрощили свої рушниці… Горе переможеним!»

Скільки було повстанців у Чорного Ворона? Стільки, скільки потрібно: потрібно двоє — було двоє, треба 10 — буде 10, треба 50 — зголоситься і 50. Загалом до сотні козаків міг зібрати подільський отаман. Наскакував на більшовиків і знову розпускав хлопців по хатах — своїх та чужих. А ворог мотався околицями, шукаючи тих, хто завдав йому несподіваного і болючого удару.

На цю зиму отаман під вигаданим прізвищем — не таким, щоправда, голосним, як повстанський псевдонім, — влаштувався помічником завідувача з видачі транспортів. Та, довідавшись, що в ЧК запідозрили його, Віктор Чекірда (таке було дійсне прізвище отамана) мусив негайно зникнути.

І знову влаштувався під самим носом у ворога, коло цукроварні, де стояла більшовицька залога…

Раптом в одну неділю в сінях почулося:

— Здоров, куркуль, давай жрать!

Чекірда ледь встиг скочити на горище….

Це були «сєвєрниє братья».

Отаман добре чув, як непрохані гості «замовляли» собі мед, сметану, вареники, курятину… Казали, що невдовзі сюди прийде їхній командир.

Господар присягався, що сметани немає.

— Кантррєволюция?! — гаркнуло знизу. — А ето відіш?! — І лапотник показав нагайку.

— Але господин… товаріщ… барин, чи як там вас?.. — намагалася сперечатися господиня…

Побоюючись обшуку, Віктор виліз на бантину, а з неї глибоко пірнув у сіно. За хвильку почув, що хтось обережно ходить по горищу. То була Марися — наймолодша, 14-літня, дочка господаря. Як кішка, вилізла вона на бантину і звідти звернулася до отамана:

— Ой пане Чорний Ворон, нате вам кусок хліба і сала, бо обідать ледве прийдеться сьогодні. Біда! Сьогодні в нашім селі став на дньовку карбаталіон. У нас командир якийсь… Мамка побігли до Софронової Явдошки за сметаною, бо хотіли бити «за контрреволюцію»…

Від дівчини Чорний Ворон довідався, що каральний батальйон вирушає в путь завтра вранці — йде в дальнє (20 верст!) село, яке відмовилося здавати продподаток. До того ж у тому селі хтось забив червоноармійця.

Скоромовкою поінформувавши отамана, Марися набрала з мішка гороху й понесла до хати.

— А татко полізуть на горище по тютюн, то й все розкажуть, — на прощання сказала вона.

Справді, невдовзі виліз на горище і господар. Оповів те саме, що й метка дівчина. Отаман дав йому завдання переказати хлопцям, які влаштувалися в сусідній хаті, що він чекає їх о 8-й вечора в рові за цвинтарем.

Попрохав також послати когось до лісничого, де завжди гостював хтось із повстанців, і передати, щоб наполохали червоних у містечку, зробивши «нальот» на зсипний пункт.

Господар пішов, а Чорний Ворон витягнув із торби «Три мушкетери» Олександра Дюма і зачав читати… Читав, доки не заснув. Збудив його господар.

Надворі вже сутеніло. Дядько повідомив, що з усіма завданнями впорався, і простягнув отаманові листа. В ньому повідомлялося, що до містечка приїхав секретар «ком’ячєйкі» і що о 8-й вечора 15 козаків із двома «Люїсами» піднімуть стрілянину, а дядьки одночасно «нападуть із мішками на зсипний пункт». «Нехай кацапня трохи вгамується, хай дрижать, падлюки», — так закінчувався лист.

Поки Чорний Ворон читав, дядько бідкався, що червоні поставили в нього п’ятеро коней, а один жеребець покусав тільну корову й тепер, певно, пропаде молоко. Жалівся, що москалі беруть у хаті все, що бачать, а він «до того не звик». Казав, що комісар дуже лаявся, коли довідався, що він відіслав в якесь інше село своїх старших дочок.

Наприкінці короткої розмови домовилися, що господар повідомить, коли можна буде прошмигнути з горища надвір. О пів на восьму після сигналу Чорний Ворон наважився — і тінню промайнув через двір за клуню. Коли вже проходив повз хлів, двері прочинилися і Марися простягнула йому клунок.

— Це на вечеру, —