Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

і... за цю красиву молоду жінку. Але дивно — найменше вона хвилюється за Тоню. Леночка і Катя розповіли їй про свої розмови з Тонею і про свої спостереження.

— От побачите, вона сама не схоче їхати! — переконано мовила Леночка.

— Але їй буде прикро, коли її не запросять,— суворо сказала Катя. Тоня теж схвильована. Вона дуже красива — Світланчина мама, і вона поцілувала й Тоню, але не так уявляла собі Тоня зустріч з «мамою». І вона така рада, що Марина Петрівна покликала її з собою і що доручила їй допомагати. Тоня раптом притуляється до руки Марини Петрівни, між плечем і ліктем, і їй стає затишно, тепло і спокійно, наче маленькій пташці під крилом матері. Марина Петрівна мовчки гладить темну, гладко зачесану голівку.

Тільки ж як без Світланки? Це ж буде зрада з її, Тониного, боку.

Раптом Марина Петрівна каже:

— Тонечко, Світланчина мати писала, якщо ти захочеш, вона поклопочеться, щоб тебе перевели до ленінградського дитячого будинку. І ти приходитимеш до них у гості, до Світланки.

Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:

— Ні, я хочу тут, дома лишитися.

Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:

— От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.

А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: «Ми з Тонею», «Я з Тонею», «А Тоня казала»...

Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.

— А ти добре вчишся?

— Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.

— Ти вже вчиш англійську мову? — дивується мати.

— Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.

Світланка чомусь уникає в розмові слова «мама», але ось раптом несміливо каже:

— Мамо... — І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. — Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?

— Які квитки? — не розуміє мати.

— Ну, на поїзд до Ленінграда?

— А-а,— червоніє мати,— ні, тобі досить півквитка.

— І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,— сміється Світланка.

— Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? — питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.

— Чому в дитячий будинок? — не розуміє Світланка. — Вона ж поїде до нас, додому.

— Світланочко,— каже мати,— у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.

— Та ми можемо вдвох спати! — заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! — Коли чергові не бачать,— каже вона таємниче, — я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку. Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.

— А чом ти кажеш мені «ви»? — всміхається мама.

— Я ще не звикла,— ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.

— Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,— каже мати,— і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.

Світланка не відповідає нічого.

— Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,— просить мати.

Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.

— Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.

— Тоню, можна тебе на хвилину? — раптом просунулася в двері голова Каті.

— Тоня з нами! — схопила Тоню за руку Світланка.

— Я зараз прибіжу! — кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.

Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя — усі художники як змовилися.

— Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.

Потім треба було вчити уроки!

Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.

— Я завтра ще піду в школу,— сказала вона,— і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки... мама спочиватиме...

І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і