Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

href="#n81" title=" Битва в урочищі Гострий Камінь (неподалік Білої Церкви і Трипілля) відбулася на початку квітня 1596 року. ">[81] руку втратив, — не перестаючи диміти люлькою, процідив крізь зуби Матвій Шаула. — Після того козаки й віддали булаву назад Лободі, зрадникові цьому. Як тепер бачу, на горе всім нам це сталося, тому що не зміг він упоратися з командуванням.

— Зате нам на щастя! — посміхнувся коронний гетьман і запитав, оглядаючи всіх зв'язаних по черзі: — То що ж, чи задоволені ви результатами своїх огидних богопротивних діянь? Задоволені тим, що людей на безглуздий бунт підбили й море крові пролили?

— Брешеш, пане Жолкевський, ми за святу віру нашу боролися! Не хочуть православні в унію переходити, звичаї предків наших зраджувати! А ворог наш заклятий — король польський Сигізмунд III. Цей мерзенний католик із земель Шведських був своїм же народом вигнаний, він і є найголовнішим зарозумілим боягузом, саме він землі наші рідні від бусурман захищати не схотів. А вже хто кровожерливістю і боягузтвом своїм уславилися, то це пани наші шляхтичі.

— Ага, он ви як заговорили?! Отже, король вам не подобається!!! А пани шляхтичі чим не догодили? А хіба ж не ви страчували їх лютою смертю?!

— Це шляхта почала! Шляхтичі почали вирізати наші родини! За те й довелось деяким панам присісти на гостру шпичку, — і Матвій Шаула недобре посміхнувся.

— Нічого, нічого, ти зі своїми приятелями тепер за всі богопротивні злочини відповіси! А ще дай час, то й самозваного царя Наливая ми виловимо, де б він не ховався, — пообіцяв коронний гетьман й, обернувшись назад, прикрикнув: — Очей із бранців не спускати! Особливо от із цього, — і, вказавши на Шаулу, додав грізно: — Головою відповідаєте за нього.

— А ми можемо бути вільними? — запитали смиренні повстанці, які тільки–но видали своїх ватажків.

— Відправляйтеся куди хочете, забийтеся якнайглибше у свої нори й не потрапляйте нам... — почав Станіслав Жолкевський, але тут позаду нього пролунало обурене:

— Е–е–е, ні, пане гетьмане, стривай–но, не відпускай обідранців!

— Що таке?!

Воєначальник стрепенувся й заходився оглядати ряди свого воїнства, шукаючи, хто ж заговорив.

— Я це сказав, я.

Уперед виступив присадкуватий кремезний шляхтич, що здався Жолкевському нібито знайомим.

— Що ти мав на увазі, дозволь довідатися?

— Ти, пане гетьмане, одержав своїх бранців, тепер ми хотіли б розібратися зі своїми холопами.

— Тобто?..

— Тобто ми хотіли би пройтися табором бунтівників. І якщо хто з нас помітить когось зі своїх служників–утікачів або селян з наших земель, а також їхніх жінок, їхніх дітей і старих, той поведе знайдених із собою.

— Що–о–о?! Що він говорить?! — злякалися повстанці.

— А те, що всі упіймані втікачі будуть обов'язково покарані кожен своїм паном, щоб надалі іншим неповадно було бунтувати.

— Але ми так не домовлялися! Ми привели наших ватажків, за це пан Жолкевський пообіцяв відпустити всіх нас... Усіх до єдиного!..

— Так, я обіцяв, — підтвердив коронний гетьман табору, — і дане мною слово тримаю.

— Пропустіть нас! Зараз же! — загаласували колишні повстанці, — нас сам пан коронний гетьман відпустив!..

— То як, отже, відпустив?! — в'їдливо засміялися шляхтичі. — Ну, хай робить, що хоче, от тільки ми вас не відпускаємо. Тому всім стояти, де стоїте!!! Нікому не йти!!!

— Ми відмовляємося вам підкорятися! — обурилися перелякані люди, надто добре розуміючи, до чого все йде.

— Е–е–е, ні, не бувати тому!!! Якщо по–доброму йти з нами відмовляєтеся, то начувайтеся!!! — палко вигукнув кремезний шляхтич, хижо блиснувши очами. — Пан Жолкевський командував нами, поки йшла облога табору бунтівників–схизматиків. Тепер же, після нашої перемоги, він нам не проводир, тож ми одержимо своє на цілком законних підставах.

— Що–о–о?! Тепер уже шляхта надумала бунтувати проти мене — коронного гетьмана табору?!

— Ти, пане Жолкевський, нам більше не командир. І хочеш чи ні, але кожен з нас одержить те, що хоче, і перешкодити нам ніхто не має права.

І здійнявши над головою шаблю, кремезний шляхтич закликав:

— По конях, шляхетне панство! Покажемо клятим бунтівникам, чиї вони холопи!!! Якщо не можна забрати втікачів із собою, нехай подохнуть тут же, не сходячи із цього самого місця!..

— Отямтеся!!! Що ви робите?!

Та заклик Станіслава Жолкевського потонув у кінському тупоті, брязканні зброї і збруї: не слухаючи більше коронного гетьмана табору, шляхтичі понеслися до того місця, де важкі облогові гармати пробили в чотирьох рядах возів найширший коридор.

— Ну, що скажеш на це, пане гетьмане? Чи не говорив я тобі, що саме шляхетне панство виявило кровожерливість, а не ми!..

Воєначальник подивився на криво усміхненого однорукого Матвія Шаулу, однак швидко відвів очі, будучи не в силах знести їдкий погляд бранця. Залишалося чекати, коли шляхтичі нарешті вгамують свій гнів.

Судячи із пронизливих зойків, що доносилися з табору, і стогону людей, там коїлося щось жахливе. Раптом з коридора, пробитого гарматними ядрами в рядах возів, виїхав самотній вершник і галопом понісся до гетьманської ставки. Коли він під'їхав доволі близько, полонені ватажки почали виявляти ознаки хвилювання, а Матвій Шаула навіть мовив коротко:

— Ех, даремно це, даремно!..

І хвилини не минуло, як чорний від кіптяви вершник у брудному порваному одязі зіскочив з худого огиря й кинувся до Станіслава Жолкевського з благанням:

— Зупиніть цей жах! Зупиніть цих бузувірів, там же мої люди!!!

— Кого це лихий приніс?..