Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

Ніч кінчалася. Мехті поспішав. І раптом він завмер на місці… З-за скелі вийшли два німці, озброєні автоматами. Вони заступили Мехті дорогу. Важко було придумати щось більш образливе: після бою з цілим загоном — здатися двом німцям! Коли б не Вася, Мехті зчепився б з ними. Але Васю кидати не можна…

Мехті мовчки чекав, що робитимуть німці. І в той же час розмірковував: як зробити, щоб і самому не здатися в полон, і Васю не віддати їм на поталу.

Він озирнувся. Праворуч від нього — голі скелі, ліворуч — безодня.

Мехті почав повільно задкувати до безодні. Там, внизу, клубочився голубий туман… Мабуть, вони летітимуть вниз довго-довго. Тут дуже глибоко… Треба впасти так, щоб Вася був зверху. Ще один крок… Останній у житті…

— Товариш! — сказав один з німців.

— Товариш! — повторив другий.

Мехті зупинився й підвів голову. Що це — пастка?

— Не підходьте! — хрипло крикнув він.

Німці зрозуміли, що партизан їм не вірить. Вони поклали на стежку автомати й трохи відійшли назад. Мехті не знав, що й подумати.

— Ми не хочемо воювати проти вас! — сказав німець з єфрейторськими нашивками.

— Геть звідси! — твердо вимовив Мехті.

І вони пішли. Повернулися й пішли стежкою вниз, до гущавини, що зеленіла за скелею.

Мехті довго стежив за ними очима. Потім оглянувся назад і побачив, що внизу клубочився уже не голубий туман, а сірий. Тут було дуже глибоко. І Мехті жахнувся з свого нещодавнього рішення. Хоча, коли б це повторилося ще раз, навряд чи він прийняв би інше.

А німці сиділи в хащах, збентежені, зажурені, мовчазні. Нарешті один з них сказав:

— Байдуже, Еріх! На інше я й не чекав. Нам одразу не повірять. Не ображайся на них.

— Ні, все-таки не везе нам, Ганс, — поскаржився Еріх. — Адже ми скористалися з першого ж випадку, який нам випав! І образливо, коли тобі не вірять…

Звичайно, Ганс має рацію; адже дивно: бути в армії, яка сіє смерть, вогонь і руйнування, і вимагати, щоб тобі одразу так і повірили. Але хіба обидва вони (та й не тільки вони!) хотіли вбивати, руйнувати, палити? Хіба їм потрібна війна? Найтяжчим у житті Еріха був саме той день, коли його одягли в мишастого кольору шинелю і ткнули в руки автомат. В Еріха було таке відчуття, ніби його змусили зрадити все, чим він жив, що любив…

Його батько був простим токарем по дереву. І, як більшість людей, яким не довелося вчитись, він палко мріяв бачити свого сина вченим.

Старий токар пишався тим, що народився й живе у Веймарі — місті, де довго жив великий Вольфганг Гете; він знав напам'ять багато його віршів, а в неділю, одягнувшись у поношений чорний сюртук, надівши котелок, часто водив сина в концертний зал і показував йому орган, якого торкалися руки Баха.

Він подовгу затримувався біля пам'ятників на площах, осаджував Еріха, коли той голосно розмовляв у картинній галереї.

В Еріха була мрія, яка дорого обійшлася і його батькові, і йому_ самому. Батько, щоб дати синові музичну освіту, і вдень і вночі простоював за верстатом, який однотонно хурчав, а син, здобувши цю освіту, зрозумів, що гарного піаніста з нього не вийде.

Еріх добре засвоїв стару, мудру істину: «Краще бути хорошим вантажником, ніж поганим лікарем». І він став настройщиком роялів у рідному місті Веймарі.

Скільки роялів пройшло через його руки — деренчливих, зламаних, гундосячих, покритих білою емаллю, чорним лаком, зроблених з червоного дерева!

Він був щасливим, коли повертав їм молодість.

І люди любили Еріха, поважали його, і йому не соромно було дивитися в очі своєму батькові.

Сором за себе, сім'ю, друзів, за свою батьківщину охопив його тоді, коли він почув на вулицях тупіт і улюлюкання штурмовиків, а по радіо крики істеричного божевільного, коли в Німеччині почали спалювати на вогнищах книги, вбивати євреїв, вимагати, щоб люди вчили напам'ять маячню біснуватого з претензійною назвою «Моя боротьба». «Що ж буде далі?» з тривогою питав себе Еріх.

Еріх не був комуністом; росіян бачив уперше, про марксизм мав надто туманне уявлення. Та він був щирою, простою й чесною людиною. І йому здавалося образливим, що їм з Гансом не повірили… Еріх глибоко зітхнув. «Що то поробляє тепер цей поранений партизан?»

А Мехті рушив у дорогу.

Коли він проходив повз автомата, то хотів був узяти одного з них, але подумав, що зараз йому не під силу нести навіть зайву порошинку, і ногою зіпхнув автомати в безодню. Він ішов повільно, втомлено заточувався, зупинявся на кожному кроці й усе виразніше розумів, що далеко не зможе пройти… Нарешті ноги йому підломились, і він сів, обережно опустивши Васю на землю… Мехті не пам'ятав, скільки він сидів отак, у забутті: годину чи дві… Та ось він відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Розплющив очі, обернувся і знову побачив перед собою двох німців. Вони зручніше вкладали Васю на траві.

— А самі ви зможете йти? — співчутливо спитав один із них.

Мехті подивився на нього здивовано. Він поки що нічого не розумів.

— Ви не соромтеся, скажіть. Якщо вам важко йти, то ми понесемо вас по черзі на спині. А на руках нестимемо вашого товариша.

— Я піду сам, — сказав Мехті й спитав недовірливо: — Куди ви поведете нас?

— А ви скажіть, куди вам треба. Всю дорогу вони йшли мовчки.

Це була пора, коли природа насторожено чекає настання ранку. Небо вкривали хмари, але вдалині, на сході, воно починало світліти. Тепер Мехті міг краще розгледіти німців. Васю ніс високий кремезний німець, одягнений у солдатську форму. Другий, той що йшов позад Мехті, був трохи старший і нижчий на зріст. Лице худе, заклопотане, на комірі нашивки єфрейтора.

— Я не стріляв у вас! — сказав єфрейтор. — Ми були послані