Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

— Але порошок абсолютно не вплинув на тебе, — мовила Гіта так уїдливо, що навіть під маскою було видно, як Гаспарові соромно.

Бурість цікавить мене як біологічний феномен, я хочу написати про неї статтю до нашого інститутського журналу, — пояснювала мені професорка Доріс, обережно набираючи порошку, неначе то була сильна отрута. — Я за фахом — зоолог.

— … я ліквідовував щодня по півтисячі півтонних чотириметрових мазутових саламандр, — вів далі Любош Малек. — А якось уночі… Ми, бійці, зрозуміло, спали покотом у приміщенні складу разом з допоміжним жіночим персоналом. Розумієте, там були фронтові умови… І при цьому пекельне збудження.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про це… — наполягала Зуза, поклавши йому руку на коліно. Видно, пані добряче виголодалася в горах.

— Мене передусім цікавлять бурі реакції в специфічних ситуаціях, скажімо, лібідо в самиці, — теревенила професорка Доріс, усунувши мені в долоню свої вологі кістляві пальці. Очевидно, вона сподівалася, що я відразу ж на неї клюну, а вона напише про це статтю до свого зоологічного журналу… Ця вчена коза почала вже дратувати мене. Колись у нашій банді були принаймні веселі й гарні жінки. Навіть Мія була дуже весела дикунка… А ця Доріс не веселіша за правила дорожнього руху, пальці в неї — мов лід, а її окуляри стежать за мною, як за горилою в зоопарку.

Метикувата пані Зуза нетерпляче (адже мала вільних лише дві години) залізла Ларрі-Любошеві під сорочку:

— Покажи-но мені своє руде звірятко, Ларрі… Але ж у тебе тут нічогісінько немає!

— Може, не треба отак зразу… При всіх… — затинався великий «боєць» Ларрі.

— Боже мій! — раптом вигукнув тонким голоском Гаспар, намацавши під рукавом дрібненький рудий наріст БЗУ. — Воно починає рости на мені! Я ж казав, що для мене того порошку забагато!

— Зі мною нічогісінько не здатен удіяти, а вже маєш на собі цю гидоту! — вискнула пані Гіта. — Я ще чого доброго заражуся від тебе…

— А ти ж думала як! — заспокійливо сказала Ріта. — Хіба не заради цього ви обоє тут? Але не бійтесь, адже й у мене є таке, й воно мені зовсім не вадить.

— Ви хочете сказати, що цей… рудий паразит може з’явитись і на мені? — жахнулася професорка Доріс, вирвала свою руку, підскочила й визвірилася на мене. — Спробуйте тільки доторкнутися до мене!

— Але ж ви самі почали, — відмагався я.

— Буде жахливо, якщо я це підхоплю, — скиглила молода пані Зуза. — Я не зможу з’явитися серед людей!..

— Що робити?.. — бідкалася Гіта.

— Ми повинні упередити зараження! — вирішила професорка Доріс. — Мусимо діяти енергійно, а коли треба — й жорстоко!

Обидві жінки, молоде подружжя та Любошек миттю зірвали з себе одяг, почали качатися по підлозі, товкти себе, ніби на них зайнялася біла шкіра, однак Польда з Рітою вигнали їх на сходи.

— Проклятий набрід ці евакуйовані! — лаялася Ріта. — За свою нужденну сотню хочуть витріщатися на нас, та ще й одержувати тут насолоду.

— Нам треба щезнути, доки вони не наслали сюди інспекторів ТСЗ, — вирішив Польда. — На цій квартирі поставте хрест!

Ми швиденько покинули будинок і майнули до темного парку.

— Може, підемо до наших? — запитав Польда, коли ми перевели подих.

— Не хочеться, — відповіла Ріта. — До того ж у них немає жратви, доведеться перти свій ром та пиво… А коли згадаю того пришелепкуватого Арсена…

— Сьогодні підемо до мене! — вирішив Польда.

— Справді?.. Це ти мене запрошуєш? — Ріта від несподіванки розгубилася, а тоді вчепилася в нього.

Я йшов вечірнім парком, у якому збиралися закохані. Мені було смутно. Я почував себе самотнім.

Інтелектуальні хвилини АТ перетворилися на моду, багато хто вихваляється, як добре тепер себе почуває — прилив енергії, свіжості, нових сил. Павла з Міхалом сидять у кріслах, натхненно сперечаються про якісь краплини води, зірки й молекули і від блаженства аж очі заплющують.

— Едо, йди-но й ти спробуй! — гукає Павла.

— Це справді так добре?

— Краще, ніж ти собі думаєш, — твердять Павла з Міхалом. — Це єдині двері до досконалості.

— Сидіти півгодини в кріслі й намагатися щось уявити!

— Мова зовсім не про це! — повчав мене Міхал. — Ідеться про те, що навряд чи людина може обікрасти тютюнову крамничку, а потім насолоджуватися АТ. Щоб справді відчувати якесь піднесення, треба бути чистим завжди. Коли це стане загальним правилом, люди вже не бажатимуть зла одне одному…

— Бо шукатимуть хороше не лише в собі, але й в інших, — запевняла Павла.

— Ти говориш про це виснажливе інтелектуальне тренування, наче про якийсь делікатес.

— Це насолода, Едо… сильна й глибока. Але це й пригода.

— Навіть захоплююча пригода?

— Авжеж. Згадай-но нашу торішню вилазку до Крконош… передвесняний сонячний день…

— Я пригадую, як ми піднімалися на гору, це було нелегко, але краєвид звідти відкрився незрівнянний… Білі верхи, сонячні відблиски на чистому снігу…

— … І всюди синя, біла, золотава глибока тиша, як подих безмежжя й вічності… Це були твої слова, а потім ти процитував рядок з Гійома Аполлінера про безмежну владу тиші, пам’ятаєш? Оце саме і є те, що ми з Міхалом намагаємося тобі розтлумачити.

— І все це можна пережити, сидячи в кріслі?

— Все це тільки початок, Едо.

Для насолоди й пригод я ніколи не шкодував ні часу, ані сил, отож спробував і ті «інтелектуальні хвилини». Це все-таки краще, ніж підтягатися на перекладині з прив’язаною до ніг десятикілограмовою гирею.

Сидіти