Давид Гроссман - З ким би побігати

і ввечері повертаються, але вже в інший будинок, і там усе починається спочатку. Тато — батько іншої родини, і дочка теж з іншої родини, і через те, що за день вони забувають, що було попереднього вечора, їм завжди здається, що вони у себе вдома, у справжньому, правильному будинку. І так усе життя.

Асаф повільно випустив зошит з рук. Йому було недобре. Він подумав про свій рідний дім. А що, коли все так і є? Що, коли він справді кожного вечора йде в інший будинок і зустрічає інших людей, зовсім чужих, і називає їх «тато» і «мама»? Ні. Він схаменувся — бути такого не може. Запах своєї мами він пізнає серед запахів тисячі чужих мам. І дотик таткової руки до своєї щоки, і його постійні жартики, не кажучи вже про Мукі, яку він узнає із заплющеними очима серед тисячі шестирічних дівчаток.

Асаф розгорнув інший зошит, пізнішого періоду. Погортав і закрив. Дивна ідея не давала йому спокою. А може, вона все-таки десь має рацію? Позаяк коли вона помиляється цілком і повністю, то чому ж він відчув легкий, але такий відчутний жар у серці?

Він перегорнув сторінку.

Але вона негарна. Негарна. Неважливо, що всі навколо говорять. З якої речі їм морочити їй голову? Ліат якось сказала їй, десь років два тому: «Сьогодні ти майже красуня». І для неї це був найбільший комплімент, який вона коли-небудь мала, тому що «майже» доводило, що це правда. Та коли вона зараз про це думає, їй хочеться ревіти через те, що зовнішня краса повинна вирішувати її долю!!!

Але ж вона справді гарна, запротестував Асаф, він же пам’ятає, якою її змалювала Теодора. І відчув суміш із жалю й полегкості: може, вона все ж таки не така надзвичайна красуня, якою він її собі намалював в уяві.

...Після школи вона пішла в кафе «Атара». Там була одна немолода жінка, років десь під сорок, з рівним коротким волоссям, у чорних окулярах з товстими скельцями і зовсім не модних, з просто жахливою шкірою. Сиділа й помішувала ложечкою каву аж півгодини і навіть не думала її пити. Але при цьому вона не літала у химерах, бо погляду неї був роздосадуваний. Потім вона дістала книжку і стала читати, але коли я пройшла поряд з нею і глянула, то побачила, що книжка взагалі-то написана івритом! А вона читає її навпаки.

Я й далі переконуюся, що навколишній світ повен таємниць. І я вже не така наївна, як колись у дитинстві, і знаю, що у всіх на світі є свої секретні ігри. І ще одна думка прийшла мені в голову сьогодні на уроці фізкультури: у світі відбулася якась мутація, в результаті якої весь одяг зник, випарувався, і куку привіт — немає більше одягу. І всім довелося ходити голими скрізь — у ресторани, до школи, на концерти. Бр-р-р!

До речі, щодо тієї жінки в кафе, вона здалася їй журналісткою або суддею. І їй стало ясно, що вона сама такою буде десь через двадцять п’ять років — розумною і сумною юристкою, поруч з якою ніхто не сідає.

Асаф сидів знічений. Одна річ — розгорнути чий-небудь щоденник, щоб знайти якісь вказівки, здатні привести тебе до його власника. І зовсім інша — ось так заглянути в чужу душу. Але він уже заглянув туди, і зробленого не повернеш. Було щось таке у прочитаних словах, в їх гіркоті, в їх самотності, від чого Асаф не міг уже відмахнутися. Він розгорнув наступний зошит, грубіший. Якби в його розпорядженні було кілька спокійних днів, він сів би і прочитав усе, від початку до кінця, щоб просочитися її життям. Але Дінка знову захвилювалася, та і його самого переповнювала нетерплячка. Асаф швидко перегорнув зошит, узяв інший і помітив, що почерк змінився, став більш дорослим, а з полів зникли закарлючки. Ось ще одна сторінка, списана дзеркальним шифром.

3.3.98. А. й І. сміються весь час і з усього. У них є така легкість, якої немає в ній. Колись і в неї була ця легкість. Коли вона була маленька, вона майже впевнена, що була. Та і А. й І. не завжди були такими веселунами. Але вони ніби вміють виконувати роль задоволених. Може, у них це справді інакше, бо у них немає того, що є у неї. Сьогодні її думки особливо похмурі. Всюди щури. Що трапилося? Та нічого. Хіба потрібна причина? Вчора вона провідувала Тео, і вони говорили про «Небо над Берліном». Який чудовий фільм! Якщо вона виросте, то почне знімати сюрреалістичні фільми, в яких може статися все, що завгодно. А ця ідея, що ангели можуть ходити поряд з людьми і слухати їхні думки! Страх, як здорово! (І взагалі: страх.) Була велика суперечка, є життя після смерті чи ні. Т. не вірить у Бога, але вона переконана, що сенсу її житті «в юдолі плачу» є, тільки якщо існує життя після смерті. Я сиділа тихо і виховано, доки вона не закінчила говорити, а потім заявила їй, що зі мною все якраз навпаки! Тобто мені конче треба знати, що життя — це тільки тут, і не дай боже, щоб було переселення душ!!! Тільки подумати, що мені доведеться ще раз усе це витерпіти!

Асаф згорнув зошит. У нього було таке відчуття, ніби він заглянув у розкриту рану. Його вже ні на хвилину не обманювали ці перескоки з «я» на