Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Игры, в которые играют люди. Нас с тобой, наконец, настигли Люди, которые играют в игры…»

Від болю Роман відходив довго. Вона то відступала, то захоплювала його знову. Потім Крістіна витягла з шафи зелений ранець й дала йому випити з фляги гіркого настою. Від чого він зовсім перестав чути біль. Відчував на обличчі лише ніжні прохолодні долоні і на її прохання ковтав вогняний напій знову.

— Нє бойся, родной, все хорошо. Ет-то пустяк, до свадби заживьот, — чув лагідний голос Ром крізь тихий передзвін у знетямленій голові — й не міг зрозуміти, що з ним. Потім спав довго і солодко. Просинався і бачив на вулиці білий день. Потім засинав, просинався знову спокійний і легкий, з приглушеною свідомістю. На вулиці знов була ніч.

— Що зі мною? — спитав у темряву. Побачив біля вікна гнучку сильну постать, хотів вмоститися на ліжку зручніше і застогнав від болю.

— Тіше… Возьмі випєй єщо, ет-то поможет.

Роман обережно помацав свій бік і в присмерку виявив широкі смуги пластирю з аптечки і вправну, професійно накладену пов'язку.

— У тєбя там нічего серьйозного. Осколкі прошлі всколь по ребрам… Я т-тєбє давала тібетский настой, оттого і спал. Долго. Зато тепер у т-тєбя будєт сіла.

У сутінках дуже нагадувала Владку. Місячне сяйво заплуталося в лляному волоссі, великі і трохи азійські, розкосі очі віддзеркалювали таємничою глибиною.

Ром взяв в руки флягу і знов відчув гіркий, ароматний смак бальзаму. Випив ще, в голові зашуміло. Біль відступила. Він відчув, як дівчина сідає поруч на широкому ложі.

— Лєжи спокойно, тєбє нєлзя дєлать рєзкіх двіженій, — зашепотіла вона. Ароматом трав пахло її волосся. — Ет-то снімєт боль і усталость.

Ром знову ковтнув ароматного напою й за хвилину відчув себе захмелілим. Простягнув пласку фляжку Крістіні. Вона взяла й мовчки дивилась на нього. Напівлежала на краю ліжка зовсім поруч, у неї були теплі руки, гаряче і сильне тіло.

— Спі. Ти спас мнє жізнь… — м'яко сказала хлопцю.

Роман зробив ще кілька терпких ковтків і йому здалося, що в темряві його гладила Владка.

— Я люблю тебе, — сказав він і втонув у гарячому мареві.

Розділ 9 Амністія

Липень 1921 року

В березні Котовський знов переслідував Батька — й Махно знов прорвався з оточень. Отаман Пилип Хмара повів свої загони на Черкаси й був розбитий біля Золотоніського мосту. З півночі прийшла звістка про повстання Кронштадта. Лозунг був той самий, що й у Нестора: «Совєти без комісарів!». Деякі з повсталих матросів вижили, й повезли Україною страшні свідоцтва: про десятки тисяч курсантів, кинутих на смерть на дві тисячі кулеметів й корабельні гармати — й то була справжня м’ясорубка. Про звірячі розстріли Дибенка.

Після безуспішного переслідування Махна Котовський знов повертає на Чигирин, Умань, Звенигородку — й люто мститься селянам за страх, який він пережив від проривів Батька. Козаки Цвітковського й Рудя, Сороки, Лиха все частіше вступають у бої з котовцями. Гришка тепер командував в Умані Другим кавалерійським корпусом. В травні його перекинули на Тамбовщину для придушення повстання Антонова. Котовці топили в крові тамбовські «дєрєвні» по-звірячому: розстрілювали села з гармат, травили селян бойовими газами.

Повстання Холодного Яру й Антонова не пройшли марно. Вони примусили Лєніна відійти від кровожерної політики «воєнного комунізму». Хоча Лєнін й тут вдався до хитрощів. Після кривавих повстань Чигиринщини Совнарком розуміє, що подальше введення «продразвьорстки» підніме до повстань всю імперію. Тому навесні більшовики почали заводити нову економічну політику. НЕП. Продразвьорстку замінили продовольчим налогом. Селян сповістили: беріть землю, сійте скільки хочете — а нам заплатите десятину. Селянам навіть дозволили брати землю в оренду. Протягом двох років імперія відновила довоєнне виробництво хліба.

Найкращі й найпрацьовитіші — вже брались на олівець як кандидати на «розкуркулювання». Підла політика комісарів вкотре готувала селянам пекло…

* * *

З’їзд у Холодному Яру відбувся бурхливо. Постанова Якіра-Троцького про амністію, введення НЕПу пробуджували надію. Багатьох, хто стомився роками жити, як вовки в лісі, мерзнути в зимові стужі, спати в снігу, підпливати водою в осінніх сирих землянках. «Звання козацьке, а життя — собацьке», «Дожилися козаки — нема ні хліба, ні табаки», — жалілись слабкіші з гайдамаків. Омана спокою в теплі й затишку затьмарювала й найстійкіших.

Повстанці розділилися. Саме цього й домагались найперше лукаві наркоми…

Цвітковський прибув на нараду з Ніковського лісу під Уманем, де об’єднався з загонами Мартиновськош.

— Знаєте, що я бачив у Києві у вісімнадцятому? — спитав Рудь отаманів, Цвітковського: — Бійню губернського ЧК на Садовій. Там був гараж з цементованою підлогою — по щиколотку в крові. Та не тільки крові. То була кров, змішана з людським мозком, кістками черепів, волоссям — шматками всього, що розліталось від куль маузера. Там були стіни з тисячами дірок від куль, заліплені мозком і шматками шкіри з голови людей. З підвалу йшов стік, півметра шириною, півметра глибиною, десять сажнів у довжину — він був заповнений кров’ю. А поруч, в саду, ледь прикидані землею сто тридцять трупів нещодавно розстріляних. А всього їх там були тисячі…

— Та що ти нам тут розказуєш… страшилки. Тут вопрос серйозний! — вмішався Цвітковський. — У Києві вже арештували Національну козачу раду. Всіх! Я ледве не потрапив більшовикам у лапи! Нема кому воювати! А ще Лєнін НЕП вводить — селяни від нас відвертаються!.. Амністія дасть всім нам можливість…

— Я чув, в Одесі, — встряв у розмову Денис Гупало, — з московського ЧеКа виписали негра Джонстона, який за п’ять хвилин здирає з живої людини шкіру. Хлопці казали, які ледь утікли звідти. Чекісти ставили жертвам клізми з битого скла,