Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Тільки загляну в одне місце. — Пірнув в темряву коридору, не без зусиль відтягнув перекошені вхідні двері і побіг сходами донизу, переступаючи через східці. В темряві це було зробити непросто. Остання сходинка виявилась неждано низько, й Ром майже випав на вулицю, потім пробіг під стіною, завернув за вугол і — опинився в обіймах козака в фуражці і портупеї. Під прикриттям будинку ховались ще кількоро людей з автоматами.

— Стоять! Ти кто? — почав вже з традиційного для сьогоднішнього ранку питання.

— Я з мерії, від Доброва. Ледве прорвались.

— А тут чому?

— Подружка у мене…

— Документи?

— Ось, студентський. З Одеси.

— Хто там? — спитав хтось позаду.

— Та, наче, свій, — кинув козак невидимому. — Пацан. — І, вже звертаючись до Рома: — У двір не виходь — в тому домі волонтери, зразу підстрелять. Слухай, тут якась сука з даху лупить. Снайпер. Баба-литовка, «білі колготки» — чув про таких?

— Ну.

— Тут вже чоловік шість замочила. Давай, поможеш нам. Сірий, залишайся — стережи вихід.

Вже на сходах старший оглянувся і якось недобре развеселився:

— Знайдемо — «ластівкою» з даху запустим суку!

Вони бігом піднялись на верхній поверх, невисокий кремезень, граючись, вибив двері на дах, з ним на горище полізли ще двоє. Решта козачків розсипались квартирами на восьмому й дев’ятому поверхах. Обшук провели швидко.

— Чисто. Майже всі квартири порожні. Двері вибиті.

— Давай нижче.

Сьомий і шостий поверхи. Огляд зайняв трохи більше часу — перевіряли документи жінок, що залишилися в квартирах. Деякі не відчиняли, і козаки грюкали в двері прикладами, лаючись і погрожуючи зірвати гранатою. П'ятий і четвертий поверхи. Ром пішов на четвертий і, ще не збагнувши до кінця двозначність становища, зайшов у знайому вже квартиру — прямо по коридору. Крістіна сиділа в кутку, обхопивши коліна руками. Роман мовчки зупинився перед нею, дівчина просто дивилась на нього, і в світанковій сірості Ром прочитав у тому погляді лише велику байдужість і втому. А в пам'яті стали слова козака про «ластівку». В коридорі загриміли кроки, і з сусідньої кімнати спитали:

— Ну, що там?

— Все нормально, — відповів Ром, все ще не зводячи очей з Крістіни.

— Там, на даху знайшли гвинтівку з оптикою. А діваха сама, видно, щезла.

Дівчина поклала голову на руки. Ром дивився на неї і нічого не хотів знати.

— Ходімо, треба продивитись поверхи нижче.

Ром повернувся і майже зіткнувся з козачком у дверях. Той підозріливо заглянув через його плече в кімнату, проте дівчину не побачив.

— Тут все розграбували. Мабуть, волонтери.

— Зверху також, собаки.

Решту квартир додивлялися вже поспіхом, бо обставини в районі змінилися. В квартал прорвались БТРи, й за ними крізь провулки просочувалась піхота. Група козаків, з якими Ром обшукав «висотку», пішла пробиватися до проспекту. Він залишився, й ще раз спробував зайти в будинок навпроти.

Цього разу йому майже вдалося. На сходах не побачив нікого. На стук у двері квартири зсередини не почулось ні звуку. Сусідські оселі були або розтрощені вщент, або ж з-за міцних, як у Владки, оббитих залізом дверей ніхто не відповідав. Він кликав її по імені — крикнув кілька разів, так що за сірим вікном злякано затріпав крилами голуб.

Поверхом нижче на грюкіт у двері хвилин за п'ять відізвалась якась бабуся.

— Я старая і больная женщина, оставьте мєня в покое! Все уєхалі, нє стучіте так в двер, у міня тут всьо сипєтся!

— У вас, часом, Владки немає? — спитав через двері Ром.

— Какой ватки, нічєго у мєня нєт!

— Влади, дівчини з верхнього поверху?

— Я нічего нє знаю, оставьтє мєня в покоє!

У відчаї Ром зійшов з площадки і сів на запилені сходи. Тепер він не знав що й робити. За хвилину вирішив, що треба їхати в дім Владкиної тітки. Та поки що в тому районі, схоже, біснувалися волонтери. Звістка про те, що виїхали сусіди, трохи заспокоїла Рома. Влада теж могла поїхати з міста. І все ж він вирішив перевірити остаточно. Раз вже опинився в цьому чортовому пеклі.

На вулиці розвиднялося. В провулку він уперше побачив волонтерів при світлі: зовсім близько, чоловік десять. У деяких на голові або рукавах ясніли брудно-білі пов'язки. Група обережно йшла під стіною у напрямку від Романа. Ром дістав з-за пояса пістолет і швидко звернув до першого-ліпшого під'їзду — того самого, в якому бачив Крістіну. Коли до дверей залишилось зо два метри, згори зблиснув потужний спалах, слід за ним із завиванням промчав вогненний струмінь — й між волонтерами розірвався заряд гранатомета. Блиснуло сліпуче полум'я, хвилею здригнулася земля під ногами. Він ще встиг побачити, як людей у білих пов'язках розкидало, неначе скіпки, відчув, як гаряча хвиля кинула його на решітку. Згарячу піднявся на якийсь поверх, майже не відчуваючи болю. Вже на другому чи третьому прольоті праворуч якось враз потепліло, на руці Ром побачив кров, але продовжував йти, шукаючи квартиру з світло-коричневими дверима.

Рану вперше відчув, коли потроху відсунув двері. Ввійшов до квартири і тільки прокрокував через коридор до кімнати, коли відчув, що світ пливе перед очима.

Він так же бадьоро прошкутильгав до шафи. Крістіна сиділа на ліжку в своїй зеленій сорочці й, побачивши Влада, скочила, не впізнавши.

— Тепер ти! — сказав їй Ром і сповз по стінці біля самого ліжка. Вирішивши, мабуть, що вона його зрозуміла. Хотів сказати, що прийшла її черга. Врятовувати життя.

* * * «Знаешь, мы никогда не забудем