Адальберт Штіфтер - Вітіко

А тепер із юрби вийшов чоловік, що був у жорстких шкіряних чоботях із підбитими цвяхами підошвами, але в такому самому вбранні, як і попередні чоловіки.

— Я з Черної, — мовив він, — і ми, що живемо на Влтаві й ходимо з кленовими палицями, а також люди з Дольні Вітавіце і Кутової та Ратової вирубок, повинні бути разом із людьми з Плани та Вітіко.

— Вітіко! — загукали голоси.

— А ми, з Митини, — проказав хтось, не виступаючи наперед, — належимо Вітіко, бо він має дім у нашому селі.

— Вітіко! — гукнуло кілька голосів.

— А ми, з Фримбурка, теж ідемо до Вітіко, бо його дім у Митині стоїть по сусідству з нами! — гукнув ще хтось.

— Ми йдемо за Вітіко! — гукнули вслід за ним численні голоси.

— А ми, що живемо від Фримбурка вниз по Влтаві, належимо до Фримбурка! — озвався хтось із юрби.

— До Фримбурка! — повторили за ним інші голоси.

Потім уже ніхто не гукав.

Слуги Вітіко Раймунд і Якоб тим часом загнуздали і осідлали своїх коней, під’їхали і стали коло Вітіко. Тепер уже заговорив Вітіко:

— Ровно, Діте з Ветржні, Озеле і всі інші, любі друзі, вершники, які були коло нас, ще сьогодні домчать до табору своїх приятелів. Унаслідок гніву та помсти вночі звідти може вийти численний загін і на світанку вони обступлять садибу облогою. Думаю, вночі ми повинні порадитись, упорядкувати свої лави, поїсти що-небудь, а вранці, коли ще й не сірітиме, ми всі підемо до князя.

— Отак добре, тож ми так і вчинимо! — схвалив Ровно.

— Так і вчинимо, — погодився Діт.

— Так і вчинимо! — гукнули всі.

— А люди тепер мають поділитись, як вони казали, — додав Вітіко.

Юрба розійшлася і впорядкувалася по-іншому, чимало людей пішло до садиби, інші лишилися за її межами. Вітіко поїхав ступою до будівлі, його люди рушили слідом.

Увечері всі зібралися на раду, потім повечеряли, потім люди упорядкувалися так, як мали йти під час походу, і, перше ніж над горою Високою заясніло сонце, всі вже вирушили.

Сформувалося три загони: Вітіко, Ровна і Діта з Ветржні. Нечисленний гурт вів і Озел, приєднавшись до Ровна, було там і три юнаки, кожен із мечем і кожен на буланому коні. Вернгард із Затоня, Вольф із Суша, а також люди з Гори, Затеса та Рожмберка становили окрему групу, але приєдналися до загонів.

Посеред війська їхали вози з майном, їх тягнули почасти коні, а почасти люди.

Люди вийшли на вершину між чагарниками, а потім на стежку, яку ще вчора вдень роздивилися їхні розвідники, тож якби вершники хотіли напасти, вони б не могли мчати лавою, а ішли б по кілька, а то й поодинці. Але ніхто не нападав на них. Коли з боку Моравії засвітилася вранішня зоря, люди вже далеко відійшли від місця ночівлі, а коли сонце було навзаході, вийшли на рівнину, де широко розкинувся табір Владислава, посередині майоріла велика малинова корогва. Коли лісових людей упізнали і вони розповіли про свої наміри, їх поставили до людей, які теж прийшли з Лісового краю, що, хоч який великий, стояв за Владислава. Підійшли до тих, хто жив далі за Планою. Там були люди з Прахатіце, що жили в снігових хатах, люди, що жили у Воларах, люди, що жили на межі з пущею коло джерел Холодної і Теплої Влтави, люди з Вімперка, люди з Кашперске Гори та інші.

Люди зайшли в табір, повмощувались. Надто вони шукали місць, де можна розпалити багаття, на якому можна було б готувати страву і коло якого можна було б спочивати.

Вітіко поставив свого коня на доброму місці, наказав Якобу та Раймунду наглядати за ним і попросив повести його до князя. Один з лісових людей, які вже обжилися тут, зголосився провести його. Він пішов уперед, Вітіко за ним. Вони проходили повз різні гурти. Спершу проминали лісових людей, що майже не мали наметів. Вони шукали собі сухих місць, розкладали там багаття, живлячи їх цілими колодами, палями і жердинами, а потім стелили коло вогню грубі кожухи. Дехто готував страву. Кленові та горобинові палиці, а також грабові списи стриміли один коло одного в землі. Нечисленних коней завели в стійла й накрили попонами. Далі розташувались табором люди, що прийшли з родючих полів на заході країни. Вони напнули на палицях грубі полотна і спочивали під ними. Вітіко побачив людей Болеміла, що всі трималися вкупі. Кремезні, дужі чоловіки, яких він уже бачив, стояли гуртом і придивлялися до нього. Вітіко побачив і зеленого вершника, з яким був розмовляв, і багато інших, які тоді проїздили повз нього. Ніхто не озвався до нього. Там стояв великий гарний намет із провощеного полотна, проте був пустий та відкритий, і вітер продував його.

— Отут живе їхній проводир Болеміл, — пояснив чоловік, що йшов із Вітіко, — але тепер він у князя.

Неподалік стояли довгими рядами коні перед жолобами з пашею.