Ярослав Іванович Ярош - Судний день

посхоплювалися і кинулися навтьоки, однак не встигли пробігти і дві сотні кроків, як їх вже помітили.

– Спускайте псів! – наказав Якименко.

Великий бурий пес, відчувши свободу, першим кинувся за хлопцями. Кільканадцять великих стрибків – і собака звалив Сеньку на землю і почав кусати. Кіндрат повернувся і став відганяти псюгу палицею – це і врятувало Сеньці життя. Тим часом прибігли інші пси, оточили втікачів і почали гавкати і шкіритися.

– Геть звідси! Геть! – кричав Кіндрат, махаючи палкою, Сенька ж стогнав і плакав – рана завдавала дикого болю.

– На повідок! – наказав Якименко, прибувши на місце.

Козаки припнули псів і відтягли геть.

Якименко мовчки дивився на втікачів – хлопчиська по шістнадцять років. Худі, цибаті, у латаних штанях і під горщик пострижені.

– Гайдамаки, трясця вашу маму…

Осавул поволі зліз із коня, підійшов до Кіндрата і мовчки зацідив йому в пику. Хлопець зойкнув і скулився під деревом. Тоді осавул вдарив іще кілька разів ногою.

– Не бий його! – кричав із землі закривавлений Сенька.

Якименко розвернувся, замахнувся нагайкою, але не вдарив.

– Я вас не б’ю. Я вам, іродовим дітям, щойно життя врятував!

Якименко розумів, що йому треба зробити для того, щоби запобігти у майбутньому подібним втечам. Найперше – це жорстоко покарати винуватців, а також довести глупоту подібних втеч. Недарма Якименко наказав спутати двом халамидникам руки і тягнути слідом за кіньми. Так і затягнуть їх до села, аби інші бачили, проведуть вулицею, а тоді запровадять на економію.

– Куди ти нас тягнеш? – раптом запитав Кіндрат, набравшись сміливості: із його роз’юшеного носа досі ще капала кров. Якименко зиркнув на нього: хлопець змушений був робити величезні кроки, аби встигнути за конем.

– На економію. Батогами вас почастуємо.

Так і треба зробити. Однак цього замало. Потрібно пояснити людям, розтлумачити, яка біда може прийти слідом за гайдамаками. Вони ж убивці, що п’ють кров маленьких дітей, упирі. Там, де вони пройшли, – страти, грабунок, ґвалт і безжальні вбивства уніатів та католиків. Треба буде поговорити з панотцем, аби підтвердив, – тоді селюки повірять.

– Вони і так прийдуть, – знову озвався Кіндрат, шморгаючи носом.

Козаки саме проїжджали невеличким переліском – уже за ним було видно село. Якименко їхав попереду, тягнучи за своїм конем зв’язаних утікачів, а козаки із собаками трималися трохи позаду.

– Хто? – не второпав Якименко.

– Гайдамаки, – пояснив Кіндрат.

– Що їм тут робити? – посміхнувся пан осавул собі у вус. – Хіба що тебе, один з другим, в сраку поцілувати.

– Бондаренко прийде. Тут його рідне село, – на той раз заговорив Сенька.

– Хто?

Насправді думку про Бондаренка пан осавул не викидав ніколи, особливо тепер, коли спалахнуло повстання. Цей чортяка добре тоді випив крові панові осавулу, однак не допомагали ні погрози, ні різки, ні батоги. А закінчилося тим, що малий Бондаренко ледь не спалив цілої економії, підпаливши стіжок із соломою. А тоді втік.

Казали, що мати віддала його у сотню Гонти джурою, інші ж стверджували, що молодий Бондаренко подався на Січ…

– Що, оглух? – перепитав Сенько. – Бондаренко, син вдови Бондарихи. Кажуть, він уже скубе панів під Білою Церквою, а скоро й тута буде.

– Чи ж мало всіляких Бондаренків світом вештається? – махнув рукою недбало осавул, однак сміх Сеньки, що пролунав йому навздогін, змусив Якименка глибоко замислитися.

Розділ 21
Умань

Проти шляхти було все – і цей народ, і ця земля, і навіть небо. Сонце смажило немилосердно, земля заховала далеко в собі воду, не даючи панам можливості втамувати свою спрагу. Випивши невеличкі запаси води, а згодом і пива й вина, пани зрозуміли, що їм не врятуватися. Табір, який вони побудували за міськими мурами і через який був доступ до річки Уманки, захопили гайдамаки. Сонце продовжувало пекти так, що тріскала земля й повисихали всі колодязі, які в місті і так були не надто повноводими. Люди почали гомоніти.

Спочатку панам вдавалося підтримувати байку поміж простими русинами, що жили в Умані, про те, що гайдамаки це грабіжники й убивці, які йдуть у місто, щоб розгромити й спалити його, а жителів вимордувати. Люди бачили жорстокий бій за табір, усвідомлюючи своє страшне і безвихідне становище.

Під час облоги деякі сміливці прокрадалися на мури й гукали щось до гайдамаків – ті їм відповідали. Спочатку це були образи, потім жарти. Далі завелися розмови, і міщани побачили, що перед ними не упирі, як про це розповідали пани, а такі ж люди. Та й звідки у нашому краї назбиратися сорока тисячам упирів?! Напруга в місті наростала – прості жителі не хотіли помирати за шляхту.

А от шляхта все біснувалася. Побачивши розгром своїх у таборі, пани згуртувалися просто на міському мурі й почали свою нараду: треба було робити хід у відповідь.

– Їм треба відплатити. Кляті схизматики мусять бути покарані! – закликав їх до розправи один із біскупів, що перед тим товкся із конфедератами і силоміць навертав церкви до уніатстваі.