Леся Романчук - Місто карликів

— Але ж це — мій хворий… Як це — позбулися? Я не можу! Я повинна… — Надія ладна була розплакатися просто в слухавку.

— Ви нічого нікому не винні і не повинні. Це робота. Це кардіологія! Не він перший. Ваші обов’язки перед цим хворим закінчилися після того, як був написаний перевідний епікриз! Маєте щастя, що я вчасно діагностувала інфаркт і перевела його в реанімацію. Дякуйте мені!

— Дякувати? Але ж… — прошепотіла слухавка і замовкла.

Отой особливий настрій, який опановував нею після сеансів із Робі, зник. Ада пригадала кожну хвилину своєї розмови із цим Дубчаком (як же його звали, ніяк не пригадаю…) і чим більше згадувала, тим більше переконувалася, що його смерть (смерть, смерть, СМЕРТЬ!) настала не просто так. Аналізуючи свої відчуття і почуття під час короткої, але агресивно вибухової розмови з ним, розуміла, що в чомусь винна. Неуважно читала ЕКГ, неуважно намацувала пульс… Ні. Не в тому справа. Вона побачила зміни своїм досвідченим оком одразу. З професійної точки зору все бездоганно. Справа в іншому. Вона НЕ бажала хворому добра. Вона пригадала своє приниження. Вона не простила йому. Вона кинула в нього камінь прикрого спогаду. Можливо, цей камінь упав на шальку терезів, що схилила його життя по інший бік тонкої риси між… Чорт забирай, невже це мало якесь значення? Звісно, ні. Звісно, її бажання, чи побажання, чи емоції тут ні до чого. Є патологічний процес, який розвивається у часі, і ці зміни зупинити чи посилити важко. Тим паче поглядом. Дурня. Забути. Негайно забути.

Наступний сеанс — останній. Зовсім близько — серпень, отой особливий для неї і для всіх них день, коли вона повинна виконати, нарешті, те, задля чого її названо гвардою.

Вона поступово звикла до цих нових, дивних слів — гварда, акцепте, портаменто, звикла підійматися уранці в бібліотеку, читати Книгу… Нарешті відкрилася сторінка із рецепте — детальний опис того, що потрібно. Власне, в невеличкій лабораторії, яка межувала з бібліотекою, і відчинялася тільки у визначений час, було майже все необхідне. Особливим компонентами, для здобуття яких довелося докласти зусиль, виявився загадковий попіл фенікса і котяча кров. Ну, кіт у господарстві був, що ж то за відьма без чорного кота? Котяра називався Гатто, повне ім’я — Гатто Негро, і мав у розпорядженні цілий поверх — напівпідвальне і підвальне приміщення, де було кілька кімнат — одна із них таємна і цілком придатна для житла, інші — наче склади непотребу, різного мотлоху, який накопичується в кожній хаті з роками — одяг, старі меблі, кухонне начиння. Дивно, але тут не було дитячих речей — ані колиски, ані візочка, ані іграшок, жодної милої дрібнички. Чи в цьому будинку ніколи не мешкали діти?

Кіт у господарстві був, але толку від нього хіба не більше, як від корови сала. Котисько принципово не йшов до рук, гарчав і дряпався, немов тигр чи пантера. Хто сказав, що котики — милі, приємні домашні улюбленці? Тільки не цей! Мабуть, мишей у підвалі було досить, і Гатто приходив на кухню до Анни, у свій законний «ресторанний» куточок хіба символічно — поласувати смачненьким. Кіт полюбляв шоколад. Особливий, чорний. Чи не чудеса?

— Нічого, коли буде потрібно, я його упіймаю. Він теж знає, для чого тут живе, — заспокоювала Анна.

Анна. Живий довідник із таємних справ, пояснила і найзагадковіше — про попіл фенікса. Фенікс, виявляється, — це не така вже й легендарна птаха, а всього лише фламінго — з отих, що прилітають на озеро за Щастигорою кожного літа. Вони прилітають не просто так. Їхнє призначення — допомагати гварді. А вона повинна висмикнути по одному перу у шести птахів. У цьому їй допоможе перстень — його промінь зачаровує цих полохливих рожевих красенів, і вони обирають з-поміж себе тих, хто достойний віддати перо господареві. А ще треба сказати чарівні слова. А потім принести пера додому, сюди, в лабораторію, спалити і додати до рецепто. А потім — котячої крові. І трішки своєї. Усе змішати з травами. А потім… О, потім найважча частина препортаменто — фуоко аморе…

Коли настав день полювання на фламінго, Ада уперше відчула незвичайність свого призначення. Уважно прочитала сторінку Книги про феніксів. Кожне слово могло виявитися вирішальним, кожна фраза — ключовою. Вивчила слова, з якими звертатися до птахів. Смішно це, звичайно, птахи не те що слів не розуміють, взагалі дресируванню не піддаються — дикі, але звичай є звичай.

Рожева машина легко знайшла шлях до озера. Шлагбаум чемно піднявся. Її навіть не спитали хто така, навіщо їде у заповідник, чи має дозвіл, не попередили про правила перебування на його території — зустріли, мов давню знайому.

Машину залишила на майданчику — до озера вела вузька стежина. Ще здалеку почула звуки — величезна маса птахів ворушилася, шелестіла крилами, схиляла носаті голови до води, вигинаючи гнучку довгу шию, птахи перемовлялися між собою, жили собі отим повсякденним, зарегламентованим природою життям. Поява на березі чужинки мало збентежила їх. Ада зразу упізнала камінь, на який належало стати для початку церемонії — він виступав у воду, наче крихітний півострів. Ступила. Проказала перші слова привітання. Підняла руку із перснем долонею до себе, каменем до озера, як написано у книзі. Дивно — пташиний гелгіт раптово змовк. Напала якась глибока тиша. З натовпу птахів вийшла пара — він і вона. Потім ще одна. Потім ще. Стали довкола каменя, схилили голови на довгих шиях.

У Книзі написано, що пера потрібно виривати по одному у кожного птаха — у трьох — з правого крила, у трьох — з лівого. Ада проказала чарівні слова до першого птаха і висмикнула перо з його крила. Фламінго схилив голову у поклоні. Ада вчинила ту ж процедуру з другим птахом. З третім, четвертим… І враз у небі з’явився шуліка. Птахи мали б злякатися, кинутися врозтіч! Ба ні — вони сумирно стояли, усупереч законам природи і чекали. Ада знала, що таке може трапитися.