Леся Романчук - Місто карликів

Книга попереджала, що робити у разі появи шуліки, який мав завадити нормальному перебігові церемонії. Але вона забула це слово. Забула! Ну, забула — і все. Шуліка летів кудись просто до неї — спершу маленька цятка у небі росла, набувала обрисів, у неї з’явилися крила, потім голова, потім дзьоб. Спрямований просто в чоло їй, Аді!

І вона злякалась. Закричала отак просто, по-баб’ячому, закрила голову руками. Мабуть, закриваючи голову, випадково спрямувала промінь рубінового персня у бік величезного чорного птаха, він застогнав зовсім як людина і пролетів повз. Та пізно — фламінго здійнялися в повітря, зробили коло над озером і зникли, розтанули в повітрі.

Робота була виконана хіба наполовину — потрібно ще два пера… Що робити в таких випадках? Чи розпочинати все спочатку? Чи приїхати завтра? Ні, завтра не можна, пізно, завтра усе розписано по годинах, на завтра попіл фенікса повинен бути готовий…

Ада не знала що робити. Озирнулася. Нікого. Порожньо, пусто — ані птахів, ані людей. Ні Анни, ні Робі, ані навіть чорного кота, щоб запитати, що чинити далі! От халепа!

Втім, он на березі лежать пташині пера. Ну то й велика справа, що в Книзі написано — висмикнути з крила! А якщо вона візьме ці? Може, не западеться світ? Адже ніхто не знатиме! Яка різниця? Перо є перо! І навіть не перо — попіл потрібен! Підняла. І невдовзі вже й сама не могла відрізнити, яке з них щойно здобуте згідно із приписами, а яке — ні.

Наступний день було розписано, наче церемонію коронації: о шостій ранку — спалити пера й отримати попіл. Потім — заварити і настояти трави. О дванадцятій — прийом. Анна пояснила — повинні прийти ті, хто хоче замовити особливу частину портаменто, він принесе свою траву і подарунок — для неї особисто і для Волькано. Це — важлива церемонія, вона повинна особливо приготуватися і особливо поводитися, навіть якщо прийдуть люди, яких вона добре знає. В жодному разі не посміхатися, не говорити слів подяки. І подавати для поцілунку не руку, а перстень. Перстень мусить поцілувати кожен, це неодмінна частина церемонії, без цього господар не прийме їхній дар. Ада погоджувалася з усім. Намагалася запам’ятати кожне слово, після випадку із шулікою зрозуміла, наскільки важлива кожна деталь — дрібниці можуть зіпсувати все і зробити марними великі зусилля.

З травами проблем не виникло — всі баночки-скляночки, ложечки, терези були готові заздалегідь — чи то пані Аріадна так ретельно «здавала господарство», чи Анна подбала, чи лікарська практика приготування настоїв та відварів далася взнаки — трави настоювалися за всіма правилами.

О дванадцятій Анна подала їй особливу накидку — вона цілком закривала одяг, голову, руки — лише права рука із перснем була доступною зору відвідувача. Відвідувачів було двоє — директор банку, в якого виникла якісь фінансові проблеми, і ректор медуніверситету. Обидва маленькі на зріст, майже карлики. У цьому місті чомусь усі великі начальники дуже маленькі на зріст. Дивно. Обидва знали церемонію краще за неї. Тому робити нічого не довелося — відвідувачі проказали свої прохання, точно вклавшись у регламент, принесли кожен свою траву і подарунки.

Коли вони пішли, приклавши спершу вуста до персня, Ада кинулася розглядати подарунки. Банкір особливо не фантазував — приніс два золотих злитки, та ще й однакових. Ада тримала той, що призначено особисто їй, з насолодою — це її власне, ніхто не зможе забрати! А ректор поставив перед нею дилему. Волькано призначався перстень із чудовим діамантом, а їй — з невеличкою перлинкою. Якось несправедливо. Відчула себе приниженою. Чому їй — дешевеньке, мабуть, і перлинка річкова, а горі, якій, в принципі, все одно, вона ж діамантів не носитиме, — отака вишукана коштовність. Щось пан ректор мишей не ловить, чогось не розуміє… І приніс жменю терпи-трави, та ще й страх-трави, Робі казав, що він робить це при кожному портаменто, тричі на рік з вулкана підіймається особливий димок, спеціально для працівників університету — щоб терпіли і боялись. І задля цього не шкодує зусиль — страх-траву дістати ой як нелегко!

Але чому він недооцінює її роботу? Чому вирішив, що вулкан важливіший за неї, ту, яка все вирішує? Несправедливо! І Ада вирішила поміняти подарунки місцями — яка, врешті-решт, різниця? Одягла діамантову прикрасу на палець, замилувалася сяйвом каменя. Краса. От тільки завеликий він на неї, перстень, злітає.

Тепер, коли церемонію закінчено, залишилося зібрати всі компоненти докупи, перемішати.

Попіл фенікса вийшов чудовим — однорідний, анітрохи не видно, що не всі пера отримані правильно. Тепер іще упіймати кота.

Дивно, але зазвичай хижий і норовистий кіт слухався, немов найдресированіший з усіх.

І зараз Гатто чемно сидів на руках в Анни, підставивши куцого хвоста для церемонії.

У Книзі було написано, що треба тричі погладити його від вух до хвоста і проказати слова…

Ада зітхнула, стиснула зуби і промимрила текст, водночас провівши рукою по спині дурнуватої тварини. Не дуже лагідно, щоправда. Щойно вона це зробила, як дика звірюка змахнула лапою і хижі, гостріші за бритву кігті дряпонули її по щоці, залишивши чотири паралельні смуги, з яких умить виступила кров.

Ада ледь не збожеволіла від болю й жаху. Її обличчя? Її обличчя, роздерте котячими кігтями? Понівечене навіки?

Не тямлячи себе, вона схопила кота за шкірку і викинула з кімнати, мов футбольний м’яч, волаючи при тому диким голосом пораненої пантери.

— Спокійно, спокійно, світла пані! — чомусь кинулася не до неї, а за котом Анна. — Це — всього лише елемент церемонії, першого вашого портаменто. Не зачіпайте обличчя! Хай виступить кров!

Аду й справді мов паралізувало — краплини крові, що виступили із роздертої щоки, стікали по підборіддю.

— Дві… Чотири… Шість… — ловила їх