Леся Романчук - Місто карликів

Вона змочила листок якоїсь трави у заздалегідь приготованому розчині і провела по щоці — подряпини і кров зникли, наче їх ніколи й не було. Ада провела по щоці — чисто, гладенько, ані сліду… Чудо?

— А що ж тепер?

— А тепер — не знаю… — губи Анни трусилися. — Гатто розсердився і втік, я не змогла його спіймати. А без його крові рецепто не може вважатися повним.

— Нічого, знайдемо іншого кота. Зараз зателефоную Робі.

Роберт Олександрович сприйняв новину про зникнення кота, скрипнувши зубами.

— Гаразд, зараз спробую допомогти. Але кіт повинен бути абсолютно чорним, без жодної білої волосинки.

Десь за годину біля будинку почали зупинятися машини. Десь у другому десятку котів, упійманих на замовлення Робі, знайшли, нарешті, такого, що підходив. Кіт мовчки витримав випробування, стиснутий сталевими руками Роберта.

Але всі ці пригоди зайняли чимало часу, і вони ледве встигли до початку основної церемонії, обов’язкової перед першим портаменто нової гварди.

Фуоко аморе… Вогонь кохання… От вона, та церемонія, що має забезпечити виконання ритуалу. Тіло нової гварди повинно очиститися у вогні і палати вогнем кохання до Волькано, тільки тоді все відбудеться повноцінно.

Її спальня, знайома вже до дрібниць, у дивний спосіб стала раптом іншою — такої великої кімнати не було, не могло бути в цьому будинку. Камін, декоративний, непотрібний у будинку, де температура завжди була однаковою без батарей і кондиціонерів, палав жарким червоним вогнем. Таким же вогнем, відбитим у дзеркалах, палала, здавалося, вся кімната.

— Зніміть одяг, світла пані, — схилилася у поклоні Анна.

Роздягатися у присутності слуг — нормально, особливо, якщо тіло твоє молоде, красиве, досконале і всі ці перетворення відбулися саме задля цього моменту — фуоко аморе. А ще — коли знаєш, що станеш іще прекраснішою після цього золотого вогню.

Коли з усього стороннього на тілі Ади залишився лише перстень з рубіном, Анна розчинила двері. Й одразу звідкілясь із-під порогу вдарив вогонь.

Ада не злякалася, вона була готовою до безлічі вогню. І до того, що нічого поганого з нею не може трапитися — все залишиться юним і недоторканим, які б сюрпризи не очікували її тут. Вона переступила цю стіну вогню, пройшла крізь неї — і не обпеклася, ані волосинка не спалахнула на її прекрасному тілі.

У центрі кімнати стояло ліжко, вкрите яскраво-червоним шовковим покривалом, а поруч… поруч — Робі, чомусь високий, вищий за Аду. Чорний шовк залишав вільними тільки руки… О, ці руки…

Його руки — великі, довгі, підняли її, немов пір’їнку, і поклали на криваво-червоне, чомусь дуже холодне у кімнаті, повній вогню, ліжко. Її пронизав холод мертвого тіла її попередниці, яка востаннє видихнула тут, саме тут, у цій кімнаті, і цей холодний подих літав, неприкаяний, не перехоплений її вустами… Тремтіння, спершу легке, а потім все більш помітне опанувало тілом Ади. Холодно. Чому ж їй так холодно у цьому вогні?

Від рук Робі ішло тепло, але воно не могло зігріти.

Дивна музика наповнила кімнату — схожа на гудіння якоїсь величезної машини — на одному тоні, важкому, низькому. Від цього гулу, що вібрував десь унизу, під ліжком, тремтіння тіла посилювалося. І страх пробирав її десь унизу, в спині і п’ятах, ворушився, шкряботів, дихав холодом…

От тобі й фуоко, от тобі й вогонь — холодний, крижаний…

Робі виконував довкола ліжка якийсь химерний танець колами — підходив до каміна, набирав у руки вогню, і кидав його їй просто на живіт, на груди, ноги, шию — і вогонь стікав, немов вода, не обпікаючи і навіть не зігріваючи…

А вогонь ішов наче й не з каміна — у ньому не було дна, а із самого центру землі.

Музика, оте гудіння, піднялася тоном вище і ніби трохи прискорила ритм — і аж тоді Ада почала відчувати хоч якесь тепло від вогню, який жменями виливалося на неї. Нарешті їй стає тепліше, нарешті! Нарешті зменшується, стихає це тремтіння, тікає судомно-зведеними судинами, стікає, витікає, тане… Ще трохи, Робі, будь ласка, ще вогню!

Кожна нова порція приносила таке бажане і таке приємне тепло. Аж нарешті почала розчинятися крижинка у глибині її тіла, там, куди розмістив її Робі під час останнього сеансу у «Бутоні»… Танула, танула, танула…

Тепліше… Ще тепліше… Жарко!

Роберт невтомно огортав її вогнем своїх рук — так, ніби вони самі стали вогняними. Ось воно, бажання, ось вона, близькість насолоди… Ще трохи, ще…

Ада не помітила, як почала вигинатися усім тілом, немов змія, немов її підсмажувано на тому гарячому полум’ї фуоко аморе. Анна кілька разів наголошувала, що для церемонії важливо, щоб вона лежала спокійно, немов статуя, в жодному разі не розводила ніг і рук, як би не намагався розпалити її Роберт. У цьому й полягає сенс — у боротьбі спокуси і її здатності спокусі опиратися. Хто кого — спокусник чи жінка, здатна опиратися спокусі задля свого служіння.

Роберт працює вже давно, він досконало оволодів цим мистецтвом, він знає, він уміє, і йому вдається…

Згадавши приписи, зайняла необхідну позу, та щойно чергова порція вогню пристрасті торкнулася вершечків грудей, щойно оті чортові, безперечно, чортові, бо такі руки не можуть належати простому смертному чоловікові, навіть не торкнулися, а на віддалі оповили бездоганні тепер півкулі отим фізично відчутним гарячим дотиком, як вона втратила контроль — як ій хотілося