Леся Романчук - Місто карликів

його, цього чоловіка, як вона бажала його рук, його тіла, його чоловічого тіла, що теж не залишилося байдужим, що повстало і напинає чорний шовк довгої накидки, у собі, глибоко у собі, так глибоко, як тільки можна!

Розплющила очі, побачила у дзеркалі себе у непристойній позі, згадала, чого вимагає від неї церемонія — і знову послала всі ці їхні приписи до дідька — бажання виявилося сильнішим.

Десь іздалеку лунав розпачливий голос Анни: «Світла пані, отямтеся, світла пані, не можна, світла пані…»

І світла пані спробувала отямитися…

А руки Роберта проникали вже не на віддалі, а цілком фізично всюди-всюди-всюди… Що у них, у цих руках, чим вони повні? От він, отой справжній, невідомий смертним фуоко аморе, от вона, пристрасть, що не має меж і стриму!

— Ходи до мене! Я хочу тебе! — рвалося з грудей.

Вогонь палав уже не в каміні — довкола ліжка, підступаючи все ближче й ближче, палала вже навіть шкіра, горіла вогнем кожна волосинка, горіла неопалимою купиною, не згораючи. Аж тепер вона зрозуміла, чому таке важливе волосся отам — воно горить і зігріває, розігріває, саме воно підтримує оте непереможне бажання!

— Ходи до мене! — і відчула, що тримає в руках оту готову до влучання в ціль стрілу — сагітта аморе… О, яка ж вона чудова, яка могутня! Скільки рук треба, щоб охопити її — довгу, товсту, красиву! Яка вона солодка на смак, ота стріла: — Ходи до мене!

До неминучого і непоправного залишився один крок — стріла наготувалася влучити у свою доступну окові, обведену червоним, розпечену фуоко аморе мішень, як раптом… Раптом пролунало котяче «Мняяяяяяяяяяяу!»

Ада немов упала з висоти на землю. Просто перед нею на годиннику, що прикрашав полицю каміна, сидів Гатто Негро і пронизував поглядом, повним такого котячого, нелюдського презирства, що його обурене «Мняяяяяяяяяяяяяв» висловило всі почуття усіх ображених котів на світі. Ада раптом побачила себе його очима, побачила свої розкидані по ліжку товсті ноги, оту розкриту мушлю між ними, яка вже розтулила свої рожеві вологі губи, щоб прийняти чоловічу зброю, побачила котячим оком навіть отвір, в якому палав непогамовний вогонь, отой їхній фуоко, побачила свої груди, великі, роздуті бажанням, немов повітряні кулі, які негайно перетворилися на звичайнісінькі бабські цицьки, вульгарні, повсякденні, і сором, отой червоний, страшенний сором облив негайно все те, чим вона щойно пишалася. Вона закрила груди руками, стулила ноги і пошкодувала, що не має ще однієї пари рук, щоб затулитися й там. Її щойно молочно-біла шкіра запалала вогнем не любові, а сорому, сорому, сорому…

А Робі, наче нічого й не сталося, продовжував свою сороміцьку церемонію — обливав її вогнем і далі, але щохвилі лунало застережливе «Няв!», і мармурова, з рожевого мармуру статуя, на яку перетворилася тепер змія, ще мить тому готова пожерти всі фалоси світу, лежала тепер на ложі з чорного шовку сумирно і скромно, як належалося мармурові.

Наближався кінець церемонії: в руках Роберта опинилося вогняне кільце. Невідомою силою тіло Ади піднялося в повітря, пройшло крізь вогонь, немов нитка крізь вушко голки, і чиїсь руки, мабуть, Анни накинули на неї червону шовкову накидку, сховавши і біле, і рожеве, і чорне…

Фуоко аморе згас. Власне, тепер вогнем любові палало все її тіло. Але той вогонь анітрохи не нагадував несамовитість фізичної хіті, якою щойно палало осердя єства. Це було зовсім не те. Всі вогні одночасно згасли, дзеркала скрилися тінню, наче памороззю. В її руках опинилася чаша із «рецепто».

Обережно ступаючи босими ногами, Ада пішла услід за Анною кудись униз, у підвал, звідки вів підземний хід на гору, до ока Волькано.

Ада вивчила напам’ять усю церемонію портаменто. Там не було нічого складного. Але в ту хвилину, коли повільно й туго відчинилися важкі ковані двері у підземний хід, знову почулося застережливе «Няв!».

І Ада пригадала! Вона ж не знайде дороги до ока вулкану! Вона ж не знає її! Вона може заблукати у лабіринтах печери і ніколи не вийти звідти!

— Клубок Аріадни, Анно! Ми забули про клубок Аріадни!

— Ні слова більше, світла пані! Ви не можете говорити! — жахнулася Анна. — Ви не повинні говорити! Мовчіть! Клубок… вона ж показала вам клубок! Повинна була показати! Вона ж на те й Аріадна! Як же я забула? Зараз принесу…

Анна побігла нагору, принесла коробку із клубками:

— Який із них?

І Ада зрозуміла, що вона не знає, котрий із клубків є тим особливим, чарівним… Пані Аріадна не встигла показати його. Втім, це вона сама винна — розсипала клубки, і один з них закотився під ліжко…

— Якого кольору клубок? — запитала Анна. — Тільки мовчіть, ні слова! Покажіть!

— Зелений! — пригадала Ада, укотре порушивши обітницю мовчання — від початку церемонії фуоко аморе і до повернення з лабіринту вона не мала права вимовити бодай слово.

Анна почала гарячково перебирати клубки зеленого кольору, але жоден з них чомусь не хотів видобуватися з коробки — нитки плуталися, немов живі, наче змовилися — тягнути час, не даватися. Хвилини спливали… Минув час, минула ота визначена хвилина, коли вона повинна була вийти за поріг підземного ходу… Двері підземелля скрипнули і повільно почали зачинятися…

— Ідіть, ідіть, світла пані, ідіть без клубка! — відчайдушно заволала Анна, втративши свою крижану незворушність. — Якщо двері зачиняться, то все пропало!

Роберт також зблід. Він уперся спиною у важкі двері і хотів стримати, використовуючи усю свою надлюдську силу, але вони повільно, по міліметру, зменшували отвір.

В очах