Леся Романчук - Місто карликів

До чергового візиту в «Бутон» залишалося чимало часу, а от Аліночка вже, мабуть, зачекалася.

— Мам, ну, де ти так довго? — пробурчала дочка, влаштовуючись на передньому сидінні. — Поїдемо до Оксани?

— Ні, спершу купимо тобі нові босоніжки, жовті, до вчорашньої спіднички, потім — до Оксани, а потім я відвезу тебе до Володимира Івановича.

— І зачекаєш?

— Ну, ти ж знаєш, у мене обмаль часу, донечко. І невідомо, скільки часу тобою займатиметься стоматолог. Ось тобі гроші на таксі, додому дістанешся сама.

Звісно, Алінка надулася, але тільки на одну хвилину — попереду нові магазини, нові покупки, а стоматолог Володимир Іванович, який доводить її зубки до світових стандартів — це так, привід покомизитися. Не така вже вона маленька, щоб до лікаря водила мама за ручку!

Привід ображатися у дочки є, і цілком реальний. Зараз, коли у неї стільки грошей, Ада відчула, що ніби хоче відкупитися від дочки цими новими туфельками і босоніжками, від яких умлівали однокласниці. Дочка чомусь перебазувалася в її серці на сходинку вниз, як не боляче було в цьому зізнаватися. А на перше місце вийшло оте її нове життя — зустрічі з Робертом Олександровичем, її нові обов’язки, знайомства…

О, ці візити у «Бутон»… Від однієї думки про те, що там відбуватиметься, серце тьохкало і переміщувало стукіт у таке місце, що не має стосунку до кардіології. Скоріш то парафія доброї й давньої колєжанки Ери. Ада вже знала, що ці запаморочливі сеанси із Робертом Олександровичем — ексклюзив. Це — тільки для неї. Чудодійний бальзам, що повертає годинник часу навспак, — також тільки для неї. Це щось особливе, не для бізнесу, а для єдиної обраниці долі, якій доручено опікуватися життям і смертю міста, опікуватися вічністю, і тому їй став доступним дар вічної молодості — такою ж вічно юною була пані Аріадна. Закони часу не владарювали над її тілом. А цей дар — найдорожчий з усіх.

Ада намилуватися не могла собою — ця свіжа, дівоча шкіра, це відчуття юності і польоту, ці очі молодої, вічно молодої, хоч і досвідченої жінки… Як легко стало їй роздягатися під прискіпливим чоловічим поглядом — юна, вродлива, бездоганна!

Бездоганна? Неприємно шкрябонуло по серцю — ноги… Ноги залишилися такими ж важкими й грубо тесаними. І волосся на них не поменшало, скоріш навпаки…

Ще неприємніше шкрябонув спогад давній — про озеро і зневагу майора, а також спогад зовсім свіжий — недобрим поглядом попрощалася вона з ним, погано, важко глянула. Немов захопила із самого дна отого болотяного осаду образи й облила. Чи варто було пригадувати хворому його колишню помилку?

Тим паче, що на всякий товар — свій купець. Робертові її ноги, мабуть, подобаються, недарма ж він так особливо пестить їх… І особливо-особливо — те, що ховається між ними…

Ада відчула, як від самої думки про те, що невдовзі розпочнеться отут, за цими дверима, після ванни з бульбашками, з якої вона виходить Афродітою, вся у піні зваби, обливається гарячою кров’ю та юна, зваблива жінка в її глибині, яка стільки років дрімала, непотрібна і забута усіма чоловіками світу.

Де він, Роберт? Бульбашки зробили свою справу — розбудили, збудили, розігнали кров. Де він? Де його руки? Якщо за хвилину вона не відчує їх на собі і в собі — загине, розірветься, лусне, як повітряна кулька, стече кров’ю чи соком, як поранена береза…

Ада питала себе — а може, я закохалася у Робі? Чому ні? І не відчувала поклику серця. Їй було байдуже до нього як до людини, хвилювало тільки тіло — руки, фантастичні руки і те його чоловіче, що вже могла торкати, навіть бачила, але поки що не мала права використати за призначенням — заспокоювалася на тім, що тимчасово, до першого портаменто. О, як їй хотілося цього вибуху плоті, як вона мріяла про ту хвилину, та ні, навіщо хвилина, секундного дотику стане на вулканічне виверження її пристрасті і вдоволення… Яке щастя, яка насолода, яке спустошення, полегшення настане у фіналі! Як мало їй потрібно! Мить. Секунда! Випустити жар, напругу, високий тиск бажання, замкненого усередині плоті без права реалізації!

Чорт забирай, ці її обов’язки не назвеш легкими! Навіть молодість, яка наповнює кожну клітину красою і силою, є додатковим випробуванням для плоті — чоловіки не відривають поглядів, гормони вирують і вимагають свого, а не вільно!

— Афродіто, вашу руку… — звідкіля й не вродився Роберт.

І знову ця солодка мука — бальзам, холодне, гаряче, знову його руки всюди — і в найбажаніших, і в найнедозволеніших місцях — і знову зупинка перед вирішальним і завершальним. Знову серце стукає шалено й несамовито, і знову погляд упирається в його усмішку — ну, як тобі, жінко, на пательні пекельного?

І знову додому сама, і знову жодних обіцянок — він просто виконує свою роботу, особливу, ексклюзивно для неї, тільки для неї, але…

Телефон, отой маленький, також рожевий, обірвав її думки на місці, зовсім для ділових дзвінків непридатному:

— Адо Адамівно, — тремтів голос Надії, — я з реанімації. Вибачте, що турбую. Але… Але наш Дубчак помер.

— Як помер? — не встигла перебудувати думки на земне Ада. — Чому помер?

— Інфаркт. В реанімації нічого не могли зробити. Йому різко погіршало після того, як ви пішли.

— При чому тут я? Подумаєш, пішла! А я що, лікуючий лікар? — роздратовано крикнула в слухавку Ада. — Він помер в реанімації? Ну й добре! Мене це не стосується. І вас не стосується, хай собі самі розбираються. Ми вчасно