Леся Романчук - Місто карликів

Зона — майже правильний квадрат, розділений на дві частини — ліворуч — сім рядів бараків по п’ять у кожній «вулиці», праворуч — будинки, мабуть, для обслуги — там навіть щось подібне на парк чи садочок.

Тут на них чекали нові зустрічі.

У лікарні все трапляється саме тоді, коли поспішаєш, і тобі ніколи займатися різними дрібницями. Кардіологія взагалі штука ургентна, невідкладна — то тиск підскочить, то серце прихопить. І ніхто не звертає уваги на те, що робочий день лікаря скінчився, що його чекають у дуже важливому місці.

— Адо Адамівно, у Дубчака зміни на ЕКГ. Гляньте…

— Надіє Дмитрівно, а які запитання викликає у вас ця стрічка? Тут класика — самі бачите, — хотіла відкараскатися Ада.

Але Надюша, як її всі тут називали, не дала зняти халат і піти:

— Його треба оглянути і призначити лікування консиліумом! Пацієнт лікується вже тиждень, а покращення немає! Ну, будь ласка, підійдіть до нього, Адо Адамівно…

Після кількох випадків, коли лише візит завідувачки, лише огляд хворого полегшував його стан, у відділенні утвердилася думка, яку пацієнти передавали один одному — завідувачка «щось має у руках», і це «щось» допомагає.

— Гаразд, — змилувалася Ада, — але у мене обмаль часу. А хто це такий, ваш Дубчак? Щось прізвище знайоме…

— Колись працював у міліції. Майор! А тепер на пенсії, здоров’я підводить. Влаштувався в якусь охоронну структуру, а тут — знову серце.

Аді не знадобилося багато часу, щоб пригадати, де саме вона бачила сивого чоловіка із залишками вроди колишнього «дамського хижака» — це ж задля цього «лицаря без страху і докору» вона розлучилася з Ярославом! Це ж за нього хотів віддати донечку заміж татко! Це ж його, красеню підтоптаному, не сподобалися її ноги! О, вона добре пригадувала ці очі, цей красивий рот, що тоді кривився у зневажливій усмішці, яку навіть не завдав собі праці приховати! Ну що ж, любий, тепер ти у мене посмієшся, любителю струнких і довгих нижніх кінцівок…

— Що з хворим, Надіє Дмитрівно? — офіційно, нічим не показавши, що упізнала колишнього претендента на руку і серце, звернулася до лікарки палати.

— Підозра на інфаркт. Лікування не дає того ефекту, на який ми сподівалися.

«Підозра на інфаркт? — подумала Ада. — Та ні, тут не підозра, тут він, рідненький, і є. Або зараз буде.»

Торкнулася пульсу… Ще раз глянула на стрічку ЕКГ.

— Переводьте в реанімацію. Негайно. На каталці.

Хворий застогнав. Глянув на Аду, наче щось пригадуючи:

— Адо… Адочко, ви мене не упізнаєте?

— Ні. У мене багато пацієнтів, я не можу пам’ятати усіх, — офіційно «відморозилася» Ада.

— Але ж ми…

— Вам не можна хвилюватися, Дубчак. Спокійно. Все буде гаразд, — сухо кинула, виходячи з палати.

Ага, буде гаразд! Аякже! Не буде, не буде гаразд! При таких змінах в кардіограмі не буде. І я не хочу, щоб було гаразд! Не хочу! Ти принизив мене! Ти зробив мене нещасною, ти посмів мене зневажити! Виходячи з палати, кинула погляд, наче ніж.

— Чого ви чекали, Надіє Дмитрівно? Чому не показали хворого учора, чи три дні тому? В реанімацію його!

— Але ж у них немає місця!

— А мене це не обходить. Мене обходить, щоб пацієнт не помер у нас у відділі! Ідіть, просіть, домовляйтеся, як там собі хочете!

І роздратовано грюкнула дверима кабінету, залишивши розгублену лікарку посеред коридору. Охолонувши, набрала номер завідувача реанімації:

— Ну, для мене особисто, будь ласка, візьміть… Чому аж тепер? Ну, буває так — лікуємо, лікуємо, а ефекту немає. А може й не діагностували вчасно, а може…

Визирнула в коридор:

— Я домовилася, везіть, пишіть перевідний епікриз. Історію дайте, я підпишу переведення.

— Дякую вам, дякую, Адо Адамівно! — розцвіла молоденька лікарка, яка ще й досі переживала кожне ускладнення, кожне погіршення стану хворого, наче власну трагедію.

Ні, робота заважає, так неможливо — розриватися між важливими і приємними справами і цими інфарктами, гіпертонічними кризами, емоціями хворих, відсутністю місць у відділі. Мала рацію пані Аріадна, потрібно звільнятися.

Рожева машинка, така ж зграбна й акуратна, як господиня, відгукнулася приємним посвистом, вимкнувши сигналізацію. Вони разом чудово виглядають — машина і жінка за кермом! Підсвідомо Ада навіть почала одягатися в рожеве, утворивши з машиною одну кольорову гаму, наче вона була її аксесуаром, як сумочка чи туфлі.

Увімкнула кондиціонер. Літо цього року знову спекотне. Але її це майже не стосується — в будинку прохолодно, він збудований так, що зберігає узимку тепло, а влітку прохолоду, не те що теперішні панельні курники. В машині — кондиціонер. У тих магазинах, куди вона ходить — також. Лише на роботі, у цій круговерті людського болю, до всіх мук — іще й спека, задуха, парко, нічим дихати. Отуди б, у кожну палату, по кондиціонеру!

Але думки про роботу ще крутилися в голові до першого світлофора — потім зникали, і не турбували аж до ранку.

Є на світі справи і цікавіші, і важливіші, і приємніші, аніж оті нескінченні скарги, зубці кардіограм, суперечки