Леся Романчук - Місто карликів

— Все одно набридло, хай би вже…

Яким би недосяжним не здавався край землі, яким неозорим не був нерушимий союз, якими далекими Владивосток і Хабаровськ — криваво-червоний вагон таки дістався отого краю суші. Далі — вода. Ще далі — Сахалін, а там, за Охотським морем — Магадан, столиця колимського краю як співалося у пісні, яку любив мугикати Микола Петрович.

— Вихаді! — кричали конвойні.

Хлопці збирали своє манаття. Здавалося так трохи цих привезених з дому, заношених, але ще цілком добрих, придатних домашніх речей, а як візьмешся пакувати — клунок виходить.

Не обійшлося без травм. Відвиклі від фізичних вправ після майже непорушного сидіння у вагоні, в’язні незграбно стрибали з високого вагона, який ще й стояв на крутому насипу.

— А мать твою! — скотився Дмитро Тищенко.

— Встать! Вставай немедленно! — товк його прикладом по спині конвойний. Товк, щоправда, без особливого натхнення, бо цей добре знайомий за час етапу зек не виглядав на порушника дисципліни. Скоріш за все, щось із ногою.

— Нога! Нога, зламав, мабуть! — стогнав Тищенко.

— От вашу мать! — вилаявся начальник конвою, що вже прибіг на місце події. — Лікар в етапі є?

— Є! — відгукнувся Роман, не чекаючи, коли знайдуть справжнього лікаря. — Зараз подивлюся. Хай покаже ногу.

Тищенко розмотав портянку. Для огляду худої, із самих кісток, ноги рентгену не знадобилося.

— Вивих, — упевнено оголосив діагноз. — Тримайте його, хлопці…

Роман згадав, як це робив батько, як самому колись довелося під його наглядом вправляти подібний вивих. Нічого складного.

— От і все. Давай шарф, перев’яжу. Але потрібна імобілізація.

— Яка така мобілізація? — підозріло скривився конвоїр.

— Йому не можна наступати на хвору ногу, — пояснив.

— Ну, у нас тут не курорт, на курорт поїде в Сочі! — заіржав, мов ситий кінь, начальник конвою. — Дійде. А не дійде — то… дійде… Ги-ги-ги!

Дійти — мало тут подвійне значення. А «доходяга» — був отой, хто «доходив». Тобто помирав.

— А ти молодець, зразу видно — доктор. А я думав — молодий. Тобі скільки, років тридцять. Не більше?

Роман ледве не бовкнув — «Які тридцять? Дев’ятнадцять мені, дев’ятнадцять!» Та пригадав, що за документами йому щойно вісімнадцять виповнилося, а на момент затримання ще й того не було. Він півроку не бачив себе у дзеркалі. Думав, що то лише Степан виглядає на постарілого передчасно дядька, отакого молодого дідуся. Виявилося, і він сам не кращий.

— Не більше. Не більше, — підтвердив, анітрохи не збрехавши.

Який же це «доктор», якому ще й тридцяти немає?

— Молодець, молодець, Романе, тримайся за медицину чим тільки можеш! Лєпіла тут — перший чоловік!

— Хто? — не зрозумів Роман.

Лєпіла — лікар по фені, — укотре ліквідував їхню «дрімучу безграмотність» Микола Петрович.

Цей піший етап від станції до зони видався особливо важким, бо за довгі тижні вимушеної нерухомості ноги відмовлялися служити навіть їм, молодим і здоровим. За час перебування в тюрмі у багатьох зносилося взуття, і люди чалапали по весняних калюжах майже босі. Роман знову й знову дякував мамі за те, що спакувала в дорогу ще й добру пару міцних черевиків.

— Нам, хлопці, пощастило, — продовжував розповідати про їхнє особливе везіння Микола Петрович. — В хороший етап попали, весняний. Зимові етапи — убивчі, смертні. Часом половина в останньому вагоні плацкарту купує.

Хлопці розуміли, про що він. В останній вагон скидали мертвих. Конвой повинен здати всіх за рахунком — кількість «продуктів» повинна співпадати. А «іспортівшиєся» — в останній вагон.

— Літні етапи також не кращі — спека, задуха, комарі сибірські, на верхніх нарах повітря так розжарюється, що кров закипає. А нам пощастило — не холодно, не жарко. Отак би далі.

— А далі куди?

— Далі — зона. Ваніно. «Я помню тот Ванинский порт и скрип парохода угрюмый, как шли мы по трапу на борт в глубокие мрачные трюмы…» — затягнув знайому пісню колимських каторжан Заліванов.

— Море? Ніколи не бачив моря! — обізвався Степан.

— Побачиш! І погойдаєшся на морських хвилях донесхочу! До Магадана — днів шість-сім морем, а то й усіх десять. Але зараз нас іще не повезуть — на Охотському морі в травні ще крига.

— А що, зимою не возять?

— Чому ні? Колимські табори потребують поживи цілий рік. Але зимою потрібен криголам. Тут у них був «Красін», пробивав дорогу в льодах для пароплавів. Як тепер — не знаю.

— «Красін»? Отой героїчний «Красін», про який стільки говорили?

— Він, він…

— Ото героїзм — зеків по таборах возити.

— Так от навіщо советам криголами! — криво усміхнувся Степан.

— Ви оп’ять антисовєтчіну розводите? — зашипів, накульгуючи і спираючись на плечі двох в’язнів Тищенко. — Ну, чекайте…

— А що, особісту настукаєш? — насміхався Степан. — Романе, це тобі буде подяка за вправлену ногу! Гонорар!

Та попри втому від довгого шляху Роман таки встиг надихатися отим повітрям моря, насиченим йодом, і ще якимись незнаними пахощами свіжості, такої жаданої після казематного та вагонного смороду.