Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

горбаті лише нишком частували одне одного штурханами з огляду на святість місця.

Канонік наказав Уленшпігелеві вилізти на мармурову плиту, щоб усі прочани могли добре його бачити. Уленшпігель відповів:

— Я сам не вилізу.

Канонік підсадив його, звелів стати на коліна і сам став біля нього. Уленшпігель вклякнув, похилив голову і застиг у такій позі.

Тоді канонік, набравшись духу, голосно почав таку проповідь:

— Чада мої і браття во Христі! Ви бачите біля ніг моїх найбільшого безбожника, мерзенного нікчему, якого святий Ремакль скарав гнівом своїм.

І Уленшпігель, б’ючи себе в груди, сказав:

— Confiteor![177]

— Колись, — вів далі канонік, — він був прямий, як ратище алебарди, і пишався цим. А гляньте-но тепер на нього: це горбань, що скорчився в дугу під тягарем кари небесної.

— Confiteor! Зніми з мене горб, — молився Уленшпігель.

— О великий угоднику Божий, святий Ремаклю, — правив своєї канонік, — ти, що за життя свого зробив тридцять і дев’ять чудес, зніми з цих плечей тягар, що давить на них, щоб ми могли співати славу тобі на віки вічні, — in saecula saeculorum! І мир на землі всім горбатим доброї волі!

І всі горбані заволали хором:

— Так, так, мир на землі горбатим доброї волі! Досить з них кривд, досить принижень, зніми наші горби, святий Ремаклю!

Канонік наказав Уленшпігелеві злізти з надгробка і потертись горбом об край мармурової плити.

Уленшпігель виконав його наказ, безперестану повторюючи:

— Меа culpa, confiteor[178], зніми з мене горб!

І він почав сильно тертися горбом у всіх перед очима.

Раптом усі закричали:

— Дивіться-но, горб меншає! Гляньте, зовсім тане! З правого боку вже нічого нема!

— Ні, він не тане, він входить до нутра, звідкіль і вийшов.

— Ні, горби входять у шлунок, де протягом вісімдесяти днів правлять за поживу.

— Це подарунок святого горбатим, що позбулися клопоту.

— Ось куди діваються горби!

Нараз усі горбаті голосно скрикнули, бо Уленшпігель щосили вперся в край надгробної плити і міхур луснув. Кров, що була в ньому, проступила великими краплями крізь куртку і закапала на підлогу. Він випростався, простяг руки і заволав:

— Горб з мене знято!

І всі горбані закричали в один голос:

__ Святий Ремакль благословив його! Він милостивий до нього, а до нас суворий.

— Угодниче святий, зніми наші горби!

__ Я пожертвую тобі теля!

— А я — сім баранів!

— А я — все, що за рік уполюю…

— А я — шість окостів…

— А я — свій будинок на церкву віддаю!

— Зніми наші горби, святий Ремаклю!

Вони дивилися на Уленшпігеля з заздрістю і повагою. Один із них хотів помацати під курткою, але канонік сказав:

— Там рана, яку не можна виставляти на світло.

— Я помолюся за вас, — сказав їм Уленшпігель.

— Ах, чоловіче! — заговорили всі горбаті враз. — Ти знову став прямий, а ми глузували з тебе, пробач нам, ми не знали, що чинили. Христос, Господь наш, простив на хресті, прости і ти нас.

— Прощаю, — ласкаво мовив Уленшпігель.

— Ну гаразд, на тобі за це патар!

— А ось флорин.

— А ось вам реал, ваша стрункість!

— Не відмовтесь від крузата.

— Дозвольте вам дати каролю…

— Давайте, щоб ніхто не помітив, — шепнув їм нишком Уленшпігель, — хай ваша ліва рука не знає, що дає права.

А сказав він це з огляду на каноніка, який мало не жер очима гроші горбатих, хоч і не міг здалеку побачити, срібло там чи золото.

— Будь благословен від Господа, чоловіче святий, — казали горбаті до Уленшпігеля.

І він гордо приймав подаяння, наче який чудотворець. Лише скупердяги мовчки терлися своїми горбами об мармурову плиту.

Ввечері Уленшпігель пішов у таверну і влаштував там добру гулянку.

Але перед тим, як лягти спати, він згадав, що канонік не забариться прийти, щоб взяти як не всю здобич, то хоч добру половину. Він полічив свій прибуток і побачив, ще має більше золота, ніж срібла, — тут було добрих триста каролю. Помітивши вазон з засохлим лавровим кущиком, він витяг рослину з корінням та землею і поклав золото на дно горщика, а півфлорини, патари й дрібні гроші розсипав на столі перед собою.

Незабаром з’явився до таверни й канонік. Побачивши його, Уленшпігель запитав:

— Пане кононік, чого зволите від моєї нікчемної персони?

— Нічого іншого, як твого добра, мій сину, — відповів той.

— От горе, чи не того, що бачите на столі?

— Саме того, — відповів канонік і, простягнувши руку, згріб усі гроші зі столу в капшук, для цього й взятий. Проте дав одного флорина Уленшпігелеві, що про людське око жалібно пхикав. А потім запитав його, як це він устругнув таке чудо.

Уленшпігель показав йому хребет камбали і свинячий міхур.

Канонік забрав їх в Уленшпігеля, а той усе лементував, прохаючи дати йому ще хоч трохи, бо шлях, мовляв, від Бульйона до Дамме не малий для нього, бідного мандрівника, і він, напевне, дорогою вмре з голоду.

Але канонік пішов, не сказавши ні слова.

Залишившись на самоті, Уленшпігель подивився на вазон і заснув. Рано-вранці другого дня він забрав усю здобич і з Бульйона подався в табір Мовчазного, віддав йому всі гроші, розповів, як він їх здобув, і додав, що то найкращий спосіб стягати з ворогів контрибуцію.

Принц дав йому десять флоринів.

Що ж до камбалячого хребта, то його покладено в кришталеву скриньку, яку повісили на розп’яття у вівтарі бульйонського собору.

І всі в місті вірили, що в скриньці лежить горб чудом зціленого блюзніра.

11

Мовчазний, перебуваючи в околицях Льєжа, готувався до переправи через Маас. Щоб ввести герцога в оману і приспати його пильність, він робив різні складні маневри.

Уленшпігель старанно виконував свої військові обов’язки, навчився добре стріляти з аркебузи, до всього придивлявся й прислухався.

Саме тоді прибуло в табір чимало фламандських і брабантських дворян. Вони швидко здружилися з панством та командирами з почту Мовчазного.

Але в таборі незабаром утворилися дві партії, що ворогували між собою. Одні казали: «Принц зрадник», а другі їм відповідали, що не потерплять таких наклепів, що вони заткнуть їм їхні брехливі пельки. Недовір’я ширилось, як пляма від масла. Доходило до того, що бились навкулачки чоловік по шість, по вісім і по дванадцять, іноді хапались навіть за холодну зброю, а то й за аркебузи.

Одного дня на гамір з’явився сам принц і пройшов поміж двох партій. Куля зірвала в нього шпагу. Він наказав припинити сутичку і обійшов увесь табір, щоб усі бачили його, щоб ніхто не сказав: «Вмер Мовчазний, кінець війні».

Другого дня, близько півночі,