Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

в густому тумані, Уленшпігель, вийшовши з одного дому, де залицявся на фламандський манір до одної валлонської дівчини, почув раптом, як біля сусіднього будинку тричі каркнув ворон. У відповідь йому хтось здалеку також каркнув тричі. З дому вийшов якийсь селянин, і Уленшпігель почув кроки на дорозі.

Два чоловіки, розмовляючи по-іспанському, підійшли до селянина, і він звернувся до них тією ж мовою:

— Ну, що ви зробили?

— Чимало доброго, — відповіли ті, — брехали для короля. Завдяки нам серед воєначальників і солдатів панує недовіра до принца, і вони кажуть: «Це тільки з ницого честолюбства принц повстав проти короля, бо хоче, щоб його боялися і щоб потім, як запорука миру, йому дісталися міста й маєтності. За п’ятсот тисяч флоринів він зрадить дворянство, що так мужньо бореться за батьківщину. Герцог обіцяв йому повну амністію і поклявся повернути йому і всім вищим воєначальникам їхні маєтності, якщо вони заприсягнуть на вірність королю. Оранський сам піде на угоду з ним». А прихильники Мовчазного казали нам: «Герцогова пропозиція — це пастка, Оранський не впіймається в неї, пам’ятаючи про Егмонта й Горна. Ми добре знаємо, що казав у Римі кардинал Гранвелла, коли схопили графів: «Впіймали два піскарики, щуку пустили. Поки Мовчазний на волі, то не впіймано нікого».

— А чи велика незгода в таборі? — запитав селянин.

— Незгода велика, — відповіли ті, — і з кожним днем вона більшає. А де листи?

Вони ввійшли в дім, де засвітився ліхтар. Заглянувши у віконце, Уленшпігель побачив, як вони розпечатали листи і з великою радістю почали їх читати, попиваючи мед.

Потім вони вийшли, сказавши до селянина:

— Розвалиться табір — Оранського схоплять. Добра буде пожива.

«Такі зрадники не повинні жити», — сказав собі Уленшпігель.

Змовники вийшли. Надворі був густий туман, і Уленшпігель бачив, як селянин виніс їм ліхтаря, якого вони взяли з собою.

Світло ліхтаря часто закривала чорна тінь, і Уленшпігель здогадався, що вони йдуть один за одним.

Він швиденько схопив аркебузу і вистрелив у чорну тінь. Ліхтар гойднувся кілька разів угору-вниз, із чого Уленшпігель зробив висновок, що один із них упав, а другий намагається оглянути рану. Він знову набив свою аркебузу. Потім, коли ліхтар, гойдаючись, став швидко віддалятися в напрямку табору, Уленшпігель вистрелив удруге. Ліхтар захитався, потім упав і згас. Стало темно.

Уленшпігель побіг у табір і дорогою зустрів профоса та юрбу солдатів, що прокинулись від пострілів. Уленшпігель підбіг до них і сказав:

— Я мисливець, ідіть заберіть дичину.

— Веселий з тебе фламандець, — мовив профос, — ти вмієш розмовляти не тільки язиком.

— Слова язика — це вітер, — сказав Уленшпігель, — а слова свинцеві впинаються в тіло зрадників. Ходімо за мною.

При світлі ліхтарів він повів їх туди, де лежали обидва, один був уже мертвий, а другий ще хрипів, тримаючи в руці зібганого останніми зусиллями волі листа.

Вони забрали трупи, з одягу яких було видно, що це дворяни, і, присвічуючи ліхтарями, понесли прямо до принца, який мусив через те припинити нараду з Фрідріхом Голленгаузеном, маркграфом Гессенським та іншими поважними особами.

У супроводі ландскнехтів і рейтарів у жовтих та зелених мундирах вони прийшли до намету Мовчазного і стали гукати, щоб він їх прийняв.

Принц вийшов. Тоді Уленшпігель, випередивши профоса, що вже відкашлявся і хотів був почати обвинувальну промову, сказав сам:

— Ваша високість, я вбив замість круків двох високородних зрадників з вашого почту.

Потім він розповів усе, що бачив, чув і зробив.

Мовчазний не промовив і слова. Обидва трупи були обшукані в присутності самого Вільгельма Оранського, прозваного Мовчазним, Фрідріха Голленгаузена, маркграфа Гессенського, Дітріха ван Схоненберга, графа Адьберта Нассауського, Гоогстратена, Антуана де Лалена, губернатора Мехельнського, солдатів і Ламме Гудзака, що аж трусився від страху.

У вбитих дворян знайшли листи Гранвелли і Нуаркарма[179], які наказували їм сіяти розбрат серед принцевих прихильників, щоб послабити його сили, примусити поступитися перед герцогом, який нагородить його по заслузі — і відрубає йому голову. «Треба, — писалося в листах, — діяти обережно, натяками, щоб у війську склалося враження, ніби Мовчазний, заради особистої користі, уклав уже й окрему угоду з герцогом. Тоді воєначальники і солдати самі скрутять йому руки». Кожному з них як винагороду вже послано в Антверпен через Фуггерів[180] по п’ятсот дукатів. А ще по тисячі вони отримають, тільки-но прибудуть з Іспанії в Зеландію чотириста тисяч.

Отже, змова була викрита. Принц мовчки повернувся до своїх дворян, сеньйорів і солдатів, поміж якими було чимало таких, що мали на нього підозру, і, мовчки показавши на трупи, подивився на них усіх з докором.

— Хай живе принц Оранський! Принц Оранський вірний слуга батьківщини! — голосно вигукнули всі.

Повні зневаги до зрадників, вони хотіли кинути трупи собакам, але Мовчазний сказав:

— Не тіло треба кинути собакам, а слабкість духу, що породжує сумніви до чистих намірів.

На це сеньйори й солдати закричали:

— Хай живе принц! Хай живе принц Оранський, друг вітчизни!

І їхні голоси прозвучали громовою загрозою усякій неправді.

Принц, показуючи на трупи, сказав:

— Поховайте їх по-християнському.

— А я? — запитав Уленшпігель. — Що зроблять зі мною, вірним слугою батьківщини? Коли я зробив погано, то хай дадуть хлости, коли ж добре, то хай нагородять.

Тоді Мовчазний сказав:

— Цей аркебузьєр дістане п’ятдесят ударів свіжими дубцями в моїй присутності за те, що без наказу вбив двох дворян і тим тяжко порушив дисципліну, і тридцять флоринів нагороди за те, що добре дивиться й слухає.

— Монсеньйоре, — сказав Уленшпігель, почувши таке, — якби мені дали спершу тридцять флоринів, я б легше витерпів хлосту.

— Авжеж, авжеж, — заскімлив Ламме Гудзак, — дайте йому спершу тридцять флоринів, то він легше стерпить решту.

— А потім, — додав Уленшпігель, — душа моя чиста, тому немає ніякої потреби мити її дубцем і полоскати лозою.

— Правда, правда, — заскімлив знову Ламме Гудзак, — Уленшпігеля зовсім немає потреби ні мити, ні полоскати. В нього душа чиста. Не мийте його, панове, й не полощіть.

Тільки-но Уленшпігель отримав тридцять флоринів, профос наказав stockmeester'у, своєму помічникові, що орудував дубцями, взятися до діла.

— Гляньте, панове, яка в нього жалісна міна, — сказав Ламме. — Мій друг Уленшпігель зовсім не любить дерева.

— Ні, — мовив на те Уленшпігель, — я люблю віти зеленого, кучерявого ясеня, що могутньо простягаються назустріч сонцю. Але ненавиджу до смерті гидезні, обчухрані дубці, липкі від соку, без гілок, бо в них злостивий вигляд, а дотик їхній дуже болючий.

— Ти вже готовий? — запитав профос.

— Готовий? — перепитав Уленшпігель. — Готовий до чого? До хлости? Ні, зовсім не готовий і готуватися не збираюсь, пане stockmeester. У вас руда