Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

борода і лютий вигляд, але я певний, що серце у вас м’яке і ви не любите мордувати таких бідолашних хлопців, як я. Мушу вам сказати, що й я не люблю не тільки лупцювати, а й дивитися на це. Бо християнська спина — це священний храм, що разом з грудьми містить у собі легені, якими людина вдихає повітря боже. Які ж муки гризтимуть вас, коли ви брутальним ударом дубця поламаєте мені ребра!

— Ану швидше! — мовив stockmeester.

— Монсеньйоре, — звернувся Уленшпігель до принца, — повірте мені, нема чого так квапитись. Спочатку треба висушити ці дубці, бо, кажуть, сире дерево, вп’явшись у живе тіло, вносить у нього смертельну отруту. Чи ж ваша високість хоче бачити, як я так ганебно помру? Монсеньйоре, я бережу свою спину для вірної служби вашій високості. Накажіть відшмагати мене різками чи батогом, а коли не хочете моєї смерті, то звільніть мене, будь ласка, від свіжих дубців.

— Помилуйте його, принце! — заступилися за нього мессір Гоогстратен і Дітріх Схоненберг.

Інші співчутливо усміхались.

Ламме також докинув:

— Монсеньйоре, монсеньйоре, зробіть ласку, свіже дерево — це ж отрута.

Тоді принц сказав:

— Гаразд, прощаю.

Уленшпігель стрибнув кілька разів угору, ляснув Ламме по животу і потяг його танцювати.

— Дякуй разом зі мною монсеньйорові, що врятував мене від свіжих дубців.

Ламме спробував був танцювати, але не міг, живіт був на заваді.

Зате Уленшпігель щедро пригостив його їжею і питвом.

12

Ухиляючись від бою з Мовчазним, герцог увесь час не давав спокою його військам, що маневрували в долині поміж Юліхом та Маасом і в різних місцях шукали броду: під Гонтом, Мехеленом, Ельсеном, Меерсеном, але скрізь дно річки було втикане гострими кілками, що при переправі ранили і коней, і людей.

Лише під Стокемом дно було чисте. Принц наказав переходити річку. Рейтари, переправившись через Маас, вишикувались у бойовому порядку на березі, щоб прикривати переправу з боку Льєзького єпископства. Потім від берега до берега впоперек річки простяглися десятьма рядами лучники та аркебузьєри, серед яких був і Уленшпігель. Вода сягала йому мало не до пояса, і хвиля кілька разів підіймала його разом з конем.

Повз нього проходили піхотинці, поприв’язувавши порохівниці до капелюхів і піднявши вгору свої аркебузи. За ними йшов обоз, мушкетери, сапери, феєрверкери, далі котилися кулеврини, подвійні кулеврини, фокони, фальконети, серпентини, півсерпентина, подвійні серпентини, мортири, подвійні мортири, гармати, півгармати, здвоєні гармати і сакри — легкі польові гармати, поставлені на передок, запряжені парою коней; вони могли швидко пересуватися і були подібні до так званих «імператорських пістолетів». Позад усіх, в ар’єргарді, йшли ландскнехти й фламандські рейтари.

Уленшпігель зиркав навколо, чи нема де чого випити, щоб зігрітися. Поруч із ним на коні хропів лучник Різенкрафт, височенний, худий і злий рейтар з Верхньої Німеччини; від нього тхнуло горілкою. Уленшпігель обдивився, чи нема де на крупі коня фляги, але фляга висіла в Різенкрафта через плече на мотузці. Він перерізав її, взяв флягу і з насолодою припав до неї.

Лучники попросили його:

— Дай і нам випити.

Уленшпігель поділився з ними. Коли горілку випили, він зв’язав мотузку і повісив флягу на груди рейтарові. Але в той час Різенкрафт прокинувся і зразу ж схопив флягу, щоб подоїти свою корівку. Та не знайшовши там молочка, він страшенно розсердився.

— Злодюго! — загорлав він. — Ти випив мою горілку?

Уленшпігель відповів:

— А випив. Промоклі кіннотники діляться горілкою. Є в одного — є й у всіх. Не гаразд бути жаднюгою.

— Завтра на двобої я порубаю тебе на січку! — гукнув Різенкрафт.

— Гаразд, — відповів Уленшпігель. — Повідрубуємо собі руки, ноги, голови і все інше. Але чого це в тебе така зла пика? Чи не від запору часом?

— Еге ж, від запору, — відповів Різенкрафт.

— То тобі треба прочистити шлунок, а не битися, — сказав Уленшпігель.

Вони домовились між собою, що зустрінуться завтра, верхи, одягнувшись як хто хоче, щоб випустити один одному тельбухи короткими, прямими шпагами.

Уленшпігель попрохав дозволу замість шпаги взяти палицю і дістав згоду.

Тим часом усе військо переправилось через річку і з наказу воєначальників вишикувалось у бойовому порядку, і десять рядів лучників також вийшли на той берег.

Мовчазний скомандував:

— На Льєж!

Уленшпігель зрадів і разом з усіма крикнув:

— Хай живе принц Оранський! На Льєж!

Але найманці, особливо верхньонімецькі, відмовилися йти вперед, сказавши, що сильно намокли. Надаремно принц запевняв їх, що перемога буде за ними, що льєжці на їхньому боці, — вони не захотіли й слухати, порозпалювали великі багаття і стали сушитися і грітися біля них разом зі своїми розсідланими кіньми.

Напад на місто був відкладений на другий день. Альба, дуже переляканий сміливою переправою, заспокоївся, коли шпигуни донесли йому, що військо Мовчазного ще не готове до походу на Льєж.

Він пригрозив Льєжу і всій окрузі, що знищить все вогнем і мечем, якщо прихильники принцові хоч де поворухнуться.

Єпископ Герард ван Грусбеке[181], іспанський блюдолиз, встиг озброїти своїх солдатів проти принца, який прийшов надто пізно через те, що верхньонімецькі найманці не схотіли йти в бій у мокрих штанах.

13

Уленшпігель і Різенкрафт взяли собі секундантів, які домовилися, що супротивники будуть битися піші і до смертельного кінця, якщо того забажав переможець, — така була умова Різенкрафта.

Місцем двобою обрали галявину, порослу чагарями.

Вже з самого ранку Різенкрафт натягнув на себе свій стрілецький обладунок — шолом з нагрудником, але без заборола, і кольчугу без рукавів. Він розірвав на клапті сорочку і запхнув у шолом, щоб, в разі потреби, було чим перев’язати рану. Потім озброївся арбалетом з доброго арденнського дерева, сагайдаком з тридцятьма стрілами і довгим кинджалом, але не взяв дворучного меча, звичайної зброї стрільців. Він прибув на місце двобою верхи на закованому в залізо коні під бойовим сідлом і з прикрашеним перами налобником.

Уленшпігель озброївся, як благородний рицар: замість коня він приїхав на віслюку, замість сідла простелив собі спідницю вуличної дівки, замість налобника на віслюку був кошик, прикрашений стружками, що маяли на вітрі, а за лати йому правили якісь лахи, бо, казав він, залізо дуже дороге, до сталі доступу нема, що ж до міді, то її останнім часом стільки пішло на гармати, що з решти не викуєш панцира і для кролика. Замість шолома він накрив голову салатним листом; зверху стирчало лебедине перо, щоб проспівало останню пісню, якщо доведеться дуба дати.

Замість легкої, тонкої шпаги Уленшпігель узяв грубезну, довгу ялинову жердку, кінець якої оздобив пучком ялинових гілок. Ліворуч при сідлі висів довгий дерев’яний