Сьюзен Коллінз - Переспівниця

все, лишаючи тільки біль. Нема ні образів, ні звуків, ні відчуттів — лише безжальне палання плоті. Мабуть, час від часу я непритомніла, та що з того, якщо навіть тоді не могла забутися? Я Циннина пташка, я у вогні, лечу навмання, силкуючись утекти від того, від чого утекти неможливо. На моєму тілі виросло полум’яне пір’я, і з кожним змахом крил вогонь розгоряється дедалі дужче. Я горю, пожираючи сама себе, і не можу згоріти...

Зрештою мої крила втомилися, я почала втрачати висоту, сила тяжіння потягнула мене вниз — у море кольору Фінеєвих очей. Я пливла на спині, палаючи під водою, та на зміну нестерпному болю прийшов біль тупий і тихий. І я попливла за течією, не в силі гребти, і тоді до мене прийшли вони. Мертві.

Ті, кого я любила, пташками пролітали високо в небі. Кружляли, скиглили, кликали мене до себе. Мені нестерпно кортіло приєднатися до них, та мої крила просякли морською водою, і я не могла їх здійняти. Ті, кого я ненавиділа, підлітали до води й цюкали гострими як голки дзьобами моє солоне тіло. Клювали й клювали мене, намагаючись утопити.

Маленька біла пташка з рожевою плямкою на грудях підлетіла до мене, вп’ялася крихітними кігтиками в груди, силкуючись утримати мене на плаву. «Ні, Катніс! Ні! Не вмирай!»

Однак ті, кого я ненавиділа, перемагали. І якщо пташка й надалі чіпатиметься за мене, то також загине. «Прим, відпусти!» І зрештою вона послухалася.

Глибоко під водою не було нікого. Чулося тільки моє важке сапання: я докладала неймовірних зусиль, вдихаючи повітря разом із водою, а тоді видихаючи його. Хотіла завмерти, затамувати подих, але море не слухалося мене і змушувало дихати проти волі. «Дай мені померти. Дай піти вслід за іншими», — благала я. Однак марно.

Я застряла тут на довгі дні, на роки, можливо, на цілі століття. Мертва, але не до кінця. Жива, але за крок від смерті. Настільки самотня, що зраділа б і найстрашнішому гостю. І коли він прийшов до мене, мені зробилося легко та приємно. Морфлій! Він пульсував жилами, вбиваючи біль, від нього тіло стало невагомим, випірнуло на поверхню та спочило в морській піні.

Піна. Я й справді лежала в піні. Відчувала її кінчиками пальців, моє оголене тіло купалося в ній. Біль і далі пропікав мене, але був він якийсь наче реальний. Горло пересохло, язик зробився немов наждачний папір. У повітрі витав запах мазі від опіків, так добре знайомий мені з першої арени. Чувся мамин голос. Це налякало мене, і я спробувала пірнути на дно, щоб здалеку все роздивитися. Та назад вороття не було. Зрештою я змушена була згадати, хто я. Дівчина з важкими опіками, без крил. Без вогню. І без сестри.

У сніжно-білій капітолійській лікарні медики намагалися сотворити диво. Затягнути опіки новими шарами шкіри. Приживити до мого тіла нові клітини й переконати їх у тому, що вони мої. Мої кінцівки згинали й випростували, аби переконатися, що я знову зможу рухатися. Звідусіль раз у раз лунало, як сильно мені пощастило: очі не постраждали. Як і загалом обличчя. А легені можна вилікувати. Скоро я буду як нова копійка.

Коли моя ніжна шкіра стала досить пружною і вже не боялася простирадл, до мене почало приходити більше відвідувачів. Морфлій відчиняв двері не тільки живим, але й мертвим. Геймітч, жовтий і зажурений. Цинна з новою весільною сукнею в руках. Деллі з розмовами про те, що всі люди чудові. Батько, який заспівав усі чотири куплети «Дерева страстей» і нагадав, що мамі (котра, звільняючись після чергування, постійно спала на кріслі поруч із моїм ліжком) не обов’язково про це знати.

Прокинувшись одного дня, я збагнула, що більше мені не дозволять жити у країні снів і марень. Доведеться їсти через рот. Рухати тілом самотужки. Самій ходити у ванну... Не уникла я й короткої зустрічі з президентом Коїн.

— Не хвилюйся, — мовила вона. — Я притримала його для тебе.

Лікарі губилися в здогадках, чому я втратила здатність говорити. Мені зробили безліч аналізів, але голосові зв’язки пошкоджені не були, і ніхто не міг зрозуміти, що зі мною не так. Зрештою головний лікар на ім’я Аврелій дійшов висновку, що я просто відмовляюся розмовляти, отже, причина ховається у моїй психіці. Він вважав, що моя німота є наслідком важкої психічної травми. І хоча в лікарні були тисячі різноманітних препаратів, він наказав просто мене облишити. Я ні про що не запитувала, однак люди все одно завалювали мене інформацією. Про війну: Капітолій упав того дня, коли вибухнули парашути, тепер Панемом керує президент Коїн, залишається придушити всього декілька загонів миротворців. Про президента Снігоу: зараз він у в’язниці, очікує на суд і страту. Про мій загін: Кресида з Полідевком вирушили в тур по округах, щоб зафільмувати, якої шкоди завдала війна. Гейл, який при спробі втечі отримав дві кулі, зараз в Окрузі 2 розправляється з останніми миротворцями. Піта досі в опіковому відділенні: він також дістався Столичного кільця. Про сім’ю: мати переживає горе, з головою поринувши в роботу.

Мені не було чим зайнятися, тому горе поїдало мене зсередини. Не давало мені зламатися тільки те, що Коїн дотримала слова. Я вб’ю президента Снігоу. Коли це станеться, не залишиться нічого.

Зрештою мене виписали з лікарні й разом із мамою оселили в одній із кімнат особняка президента. Мама там майже не бувала, вона їла та спала в лікарні. Вся відповідальність за мене впала на Геймітча, він піклувався про мене, стежив, щоб я вчасно їла та приймала ліки. А це було завдання не з легких. Я поводилася точно так само, як в Окрузі 13: безцільно блукала резиденцією. Заходила у спальні й кабінети, бальні зали й ванні кімнати. Шукала дивні схованки. Наприклад, сиділа в шафі з хутром. Або в шафці в бібліотеці. Або в старій ванні у кімнаті зі списаними меблями. Мої схованки були похмурі й тихі, і їх було важко знайти. Я скручувалася калачиком, щоб стати меншою, щоб узагалі зникнути. Закутавшись у тишу, я просто сиділа й термосила браслет із позначкою «Психічно неврівноважена».

«Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Мій дім — Округ 12. Округу 12 більше не існує. Я — Переспівниця. Це я повалила Капітолій. Президент Снігоу ненавидить мене. Він убив мою сестру. Тепер я вб’ю його. І тоді Голодні ігри закінчаться...»

Час від часу я опинялася в своїй кімнаті, не певна, хто або