Жюль Верн - Діти капітана Гранта

– Саме так сталося з його боцманом Айртоном, – сказав Джон Манглс.

– А ви нічого не чули про загибель «Британії»? – запитала в братів Гелена.

– Ніколи, пані, – відповів Мішель.

– А як, на вашу думку, австралійці могли поводитися з полоненим капітаном Грантом?

– Австралійці не жорстокі, – відповів Мішель Патерсон. – Багатьом європейцям доводилось довго жити серед дикунів, і вони ніколи не нарікали на грубе поводження.

– Нещодавно «Австралійська газета» повідомляла, – сказав Мішель Патерсон, – що такий собі Моріл повернувся на батьківщину після шістнадцятилітнього полону. Його доля схожа на долю капітана Гранта – він так само одразу після загибелі судна «Перуанка» 1846 року опинився в полоні у тубільців. Вам не варто втрачати надії.

Гленарван люб’язно погодився погостювати день у маєтку, тож загін провів чудові дванадцять годин. Господарі запропонували гостям програму денних розваг, на яку ті охоче пристали.

Опівдні сім чистокровних коней нетерпляче били копитами об землю перед ґанком. Дамам призначалася коляска, запряжена четвериком. Попереду рушили мисливці; вершники, озброєні чудовими рушницями для полювання, скакали по боках.

За чотири години кавалькада об’їздила геть усі алеї й дороги парку, який завбільшки з невеличку німецьку державу. Малий Роберт, який полював поруч із Мак-Наббсом, такого утинав, що всі аж роти роззявляли від здивування. Відважний хлопчина мчав попереду всіх і стріляв перший.

Забили кількох місцевих тварин, яких навіть Паганель знав лише за назвою. Поміж них трапилися вомбат і бандикут.

Роберт уполював схожу на лисичку істоту з чорним у білі плями хутром і пару двоутробок.

Та найбільш захопливим виявилося полювання на кенгуру, яких надибали собаки. Малюки миттю пострибали в материні сумки, і вся зграя кинулась навтьоки. На чолі кенгуру стрибав старий ватажок-самець, справжнісінький велетень-кенгуру.

Чотири або й п’ять миль тривала погоня. Собаки боялись наблизитися то табунця тварин, побоюючись дужих лап кенгуру. Та ось стомлені стрибуни зупинились, приготувавшись захищатися. Один пойнтер з розгону наштовхнувся на ватажка, але миттю неборака злетів у повітря й упав із розпоротим черевом. Мисливці пустили в хід рушниці.

Роберт, щоб напевне поцілити, дуже близько підійшов до кенгуру. Тварина кинулася на хлопчика, і той упав. Мері Грант скрикнула від жаху. Жоден мисливець не наважився вистрілити, боячись влучити в хлопчика. Та раптом Джон Манглс вихопив мисливського ножа і кинувся на кенгуру, ризикуючи власним життям. Удар – і кенгуру впав, уражений у самісіньке серце, а Роберт підвівся, ніби нічого й не сталося.

– Дякую, містере Джоне, щиро вам дякую, – сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітанові.

– Я відповідаю за нього, – мовив той, потискуючи тремтливу долоню дівчини.

Таким був фінал полювання. О шостій годині на мисливців уже чекав розкішний обід, за яким вони куштували бульйон із хвоста кенгуру, зготований за тубільними рецептами.

Після морозива і шербету гості перейшли до вітальні. Вечір присвятили музиці. Леді Гелена, прекрасна піаністка, запропонувала акомпанувати молодим господарям, і ті майстерно виконали уривки з найновіших музичних творів Гуно, Віктора Массе, Фелісьєна Давида й навіть Ріхарда Вагнера.

Об одинадцятій годині подали чай, сервірувавши його з властивою англійцям вишуканістю, та Паганель зажадав поласувати австралійським чаєм, і йому принесли чорнильного кольору рідину. Тубільці півфунта чаю варять у літрі води протягом чотирьох годин. Паганель кривився, а однак нахвалював напій.

Завершився цей чудовий вечір лише опівночі.

А з настанням ранку гості попрощались із братами, подякували за теплий прийом і взяли з господарів маєтку обіцянку відвідати замок Малькольм у Європі.

Лише о дев’ятій годині ранку фургон проминув землі Патерсонів і заглибився у відлюдну область провінції Вікторія.

Розділ XVIII. Австралійські Альпи

Шлях на південний схід перетинало пасмо Австралійських Альп. Наче гігантський мур, воно простягалося на 1 500 миль, затримуючи хмари на висоті 4 000 футів.

Небо затягло хмарами, крізь які ледь пробивалося сонячне проміння, що, безсумнівно, полегшувало життя мандрівникам. Та через горбкуватість ґрунту пересуватися ставало дедалі важче. Дорога йшла вгору, від натуги бики гучно відсапувались, а м’язи на їхніх ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть.

Джон Манглс із двома матросами їхав попереду, за кілька сотень кроків од загону, обстежуючи дорогу. Вони видивлялися зручнішого шляху для фургону. Вільсонові навіть доводилося часом прокладати путь крізь зарості чагарнику сокирою. Глинистий вологий ґрунт наче вислизав із-під ніг. До вечора вдалося подолати лише півградуса довготи. Ночувати мандрівникам довелося біля підніжжя Альп на березі річечки Кобонгра.

– Нелегко нам буде перейти ці гори, – мовив Гленарван, вдивляючись у гірське пасмо, яке поступово поглинала нічна пітьма. – Альпи! Сама назва вже змушує замислитись.

– Не беріть усе на віру, Гленарване, – вигукнув Паганель. – Ви ж насправді не збираєтеся долати гори в Швейцарії. В Австралії є також Піренеї, Альпи, Голубі гори, але в мініатюрі. Це свідчить лише про невелику фантазію географів і обмеженість нашого словника власних назв.

– Отже, ці Австралійські Альпи… – почала Гелена.

– Іграшкові гори, – підхопив Паганель, – ми й незчуємось, як перейдемо їх.

– Кажіть за себе, месьє – озвався майор. – Подолати гірський кряж і не помітити цього може лише роззява.

– То он воно як! – вигукнув Паганель. – Про мене вже так не можна сказати! Наші дами можуть підтвердити. Хіба ж я не додержую своєї обіцянки відтоді як ступив на цей материк? Хоч раз у чомусь завинив? Хоч раз схибив?

– Жодного разу, месьє Паганелю, – сказала Мері Грант.

– Тепер ви найдосконаліша людина в світі, – додала, сміючись Гелена. – А вам, до речі, дуже пасувала ваша неуважність.

– А й справді, якщо в мене не буде жодної вади, я стану пересічною людиною, – відгукнувся Паганель. – Та обіцяю, незабаром я знов утну чогось такого, від чого ви животи собі понадриваєте, сміючись. Слово честі, коли я не помиляюсь, то почуваюсь так, наче зраджую самого себе.

Наступного дня, 9 січня, всупереч запевненням наївного географа, маленький загін з величезними зусиллями здійснював перехід через Австралійські Альпи. Доводилось просуватися наздогад, заглиблюватись у вузькі ущелини, які не завжди мали вихід.

Айртонові було б непереливки, якби за годину на шляху їм не трапилася жалюгідна корчма.

– От вже не думаю, що корчма в такому місці приносить шалені прибутки! – вигукнув Паганель. – Кому вона тут потрібна?

– Та хоч би й нам! Ми ж бо можемо розпитати, як їхати далі, – відповів Гленарван. – Ходімо туди!

Гленарван і Айртон увійшли до закладу з вивіскою «Лісова корчма» над дверима. Господар справляв враження грубої людини з неприємним, навіть відразливим обличчям. Тільки кинувши на нього оком, можна було сказати, що він сам є головним клієнтом у цій корчмі на