Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– От, буде нарешті нова сходинка, абсолютно тиха, – сказав після паузи Єжи. – Оксана мені вчора через неї зчинила! Я, виявляється, обіцяв її поміняти ще місяць тому! Ну, куди мені все згадати, що я обіцяю!..

– Ти потім зайди до мене! – попросив Тарас сусіда знизу і, дочекавшись, поки той кивне, повернувся до себе.

Захотілося випити кави. Тільки-но заварив її, згадав про вчорашній шоколадний торт ручної роботи, який він лише поглядом облизав був, а на язик так і не покуштував. Адже це якраз те, що йому потрібно: міцна, гірка кава й шоколадний торт!

Заглянув до холодильника, але торта в ньому не було. Замислився. Вдвох Єжи з Оксаною ввесь торт з'їсти не могли. Може, десь на підвіконні?

Тарас повернувся до кімнати, але й там тортика не знайшов. Не знайшов він його й на кухні, хоча заглянув навіть під стіл. Спантеличений, слухаючи будівельний шум, що все ще доносився зі сходового прогону, він пив гірку каву і просто чекав, коли знову настане тиша, у цій тиші у двері подзвонить сусід, зайде й усе розповість. І після цього буде Тарасу зрозуміло, за що конкретно він мусить просити вибачення в Оксани.

Хвилин за двадцять за дверима дійсно стало тихо. І майже відразу задзвенів дверний дзвінок. Єжи викликав Тараса на сходовий майданчик і повів униз, де показав свіжовстановлену дерев'яну сходинку й попросив наступити на неї. Тарас слухняно наступив, і сходинка не видала ані найменшого звуку.

– Ти пострибай! – попросив Єжи.

Тарас неохоче, з похмурим виразом обличчя підстрибнув кілька разів, кивнув і піднявся на кілька сходинок угору, звідки питально озирнувся на Єжи.

– Бачиш? – запитав радісно Єжи. – Точніше, чуєш? Адже нічого не чутно!

Тарас іще раз кивнув. Новенька сходинка мовчала, як радянський партизан у радянському фільмі на допиті в гестапо.

– Я під неї сантиметрової товщини лист гуми підклав, у знайомого шевця взяв! – пояснив Єжи.

– Може, зайдеш? – наполегливо, крізь зуби мовив Тарас, показуючи поглядом на свої відчинені двері.

– Гаразд, – погодився Єжи. – Тільки ненадовго. А то мені сьогодні недобре.

Розділ 50

Усівшись за стіл із неприбраним з учорашнього вечора посудом, Єжи раптом спохмурнів і попросив чаю. Здавалося, він хоче залишитися сам.

Тарас, здивований бажанням сусіда, заварив йому чаю і з гарячим кухлем у руці повернувся до кімнати. Опустив кухоль перед гостем, усівся на стілець навпроти й дуже запитливим поглядом утупився в Єжи.

– Ну, то що тут сталося? – запитав він і показав поглядом на осколки філіжанки на підлозі.

– Та нічого особливого, – Єжи знизав плечима, теж кинувши побіжний погляд на підлогу. – Оксана впустила філіжанку, вже порожню… А так дуже мило розмовляли. Вона все запитувала, коли ж ти прийдеш…

– Ага, – видихнув недовірливо Тарас. – Ну а торт як, смачний був?

Єжи зблід і здригнувся, різко піднісши долоню до рота, немовби його занудило.

– Тобі погано?

Сусід кивнув, підвівся й вибіг у коридор. Тарас провів його здивованим поглядом. Оглядівся на всі боки. Здалося, що в кімнаті темнувато. Підійшов до вікна й відсунув фіранки. Кинув погляд на мокрий дах свого «опеля», що стояв у дворі. Поглянув на рибок, які мирно й повільно плавали в акваріумі. Підсипав їм корму. Й почув за спиною кроки Єжи, що повернувся до кімнати. Озирнувся. Той уже сидів на своєму місці й пив чай з кухля.

Тарас теж повернувся за стіл.

– То ви що, – запитав він сусіда, – увесь торт з'їли?

Єжи тяжко зітхнув.

– Загалом так, – важко мовив він. – Увесь. Тільки не ми, а здебільшого я… Але я не хотів…

– Не хотів, але з'їв? – здивувався Тарас.

– Змусили… Оксана змусила.

Очі в хазяїна квартири округлилися.

– Як змусила? – вражений почутим, запитав він. Обличчя Єжи набуло страждального виразу.

– Та взагалі… я сам винен… Напросився… Я це… Я поцілувати її хотів… А вона сказала, що коли я з'їм увесь торт, то поцілує… Ну, я з'їв… Мені відразу зле стало… Всю ніч не спав – печінка боліла. Думав «швидку» викликати…

Тарас дивився на Єжи, який робився все блідішим і блідішим, і голос його тремтів неприємно і звучав мовби з останніх сил.

– Мені знову зле, – тужливо мовив Єжи й нагнувся над столом, майже торкаючись гострим, неголеним підборіддям кухля з недопитим чаєм. – Я краще піду…

– Лікаря викликати? – співчутливо запропонував Тарас, злякавшись, що сусідові стане зовсім кепсько.

– Я сам, я сам, – примовляв Єжи, підводячись і тримаючись обома руками за живіт.

Він вийшов, і в квартирі у Тараса задзвеніла тиша. Задзвеніла так сильно, що Тарасові захотілося заткнути пальцями вуха. Він, зачинивши за сусідом двері, зайшов на кухню. Всівся біля вікна, заплющив очі. Дзвін явно виходив не ззовні, а просто з його голови. Щось було і з ним, із Тарасом, негаразд. Чи замало спав, чи цей шум зі сходів був винен.

За вікном пустився косий дощ, і дрібні часті краплі забарабанили по шибці. Тарас переключив увагу, дивився, як вода розмиває картинку двору, прибирає лінії та кути, все згладжує. Видно, відвертання уваги на дощ ослабило нудний дивний дзвін у голові, й він – як дитина, що плакала, раптом затихає, усвідомивши, що на неї ніхто не звертає уваги, – зник, замовк. Тепер вуха Тараса слухали шум дощу, і шум цей був радше заспокійливим, аніж навпаки. Про сусіда думати не хотілося, як не хотілося вже ні шоколадного торта, ні кави.

Згадалася вечірня розмова з Борисом, батьком Дарки. І Тарас, немов зачарований стежачи за тим, як «краплинна» вода, що бігла по склу вниз, намагається змити звичну картинку двору, зрозумів одну важливу й водночас страшнувату своєю простотою думку: йому потрібно і хочеться освідчитись Дарці. Інакше вийде, що за нього, Тараса, все вирішив її батько.

Тарас відчував, що для таких рішучих дій він зараз заслабкий. Не в тому розумінні, що не дозрів, хоча й це було цілком можливо. Але значно більше йому заважав внутрішній стан, думки про Оксану та Єжи, які відвертали його раз у раз від Дарки. Та і шум уранішніх ремонтних робіт у парадному все ще стояв у голові далеким нудним відлунням. Як мовиться, все склалося докупи. І не вибратися б Тарасові до пізнього вечора з цього малоприємного й абсолютно неефективного стану, коли б не дзвінок Оксани.

– Ти мені нічого не хочеш сказати? – вимогливо й незадоволено запитала вона, навіть не привітавшись.

– Давно хочу, – признався Тарас. – Але так усе на мене відразу навалилося.

– Що ж на тебе навалилося? – спитала Оксана, але в голосі її не було звичної турботи й теплоти.