Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

межі зосередження, Тарас упіймав на собі серйозний і несподівано важкий погляд Бориса, батька Дарки. І помітив, що вираз його обличчя став теж важким.

– Так, дякую… – забурмотів Тарас. – Я не чекав… від вас… такої доброти… Даруйте!.. Мені Дарка дуже дорога, повірте!

Батько Дарки всміхнувся, почувши це. Підніс руку з апаратом до шиї.

– Я знаю, що вона вам дорога. Інакше я б з вами не говорив!.. Те, що ви зробили, це диво, і я знаю, що дива без справжньої любові не буває.

Тепер закивав Тарас – і знову обернувся, кинувши погляд, що волав про допомогу, на двері, за якими зникла Дарка.

– Ви розумієте, – заговорив Тарас і зусиллям волі «вирівняв» свій голос, прибрав із нього тремтіння та невпевненість, – я навіть освідчитись їй ще не встиг! Вона ж не знає, про що ми говоримо!

Борис лівою рукою відмахнувся від слів Тараса, а в очах з'явилися жваві іскорки.

– Ви для неї зробили більше, ніж освідчення, – сказав він. – Я не п'ю, але можу вам запропонувати! Віскі? Вино? Горілка?

– Вино, – попросив Тарас. – Червоне, якщо є.

– Є, – мовив механічним, вібруючим голосом Борис і підвівся з крісла, залишивши на скляній стільниці маленький, схожий на ручний ліхтарик, апарат.

За овальним столом вони сиділи мовчки. їли смаженого коропа з картопляним пюре, салат із квашеної капусти, який нагадував про те, що за вікном осінь. Тарас пив червоне вино, Дарка – біле, її батько – мінералку.

Атмосфера була тиха і мирна, але обличчя Тараса виражало перелякане щастя, й очі його час від часу спалахували по-особливому, коли погляд його повертався – і не міг цього не робити – до її голих кистей, до її тонких пальців. На обох кистях її граціозних рук поблискувало по знайомій Тарасові перлині, надітій на тонкий шкіряний шнурочок. На грубшому шкіряному шнурочку, на її шиї, висів срібний кулончик у формі сердечка, розміром із двокопійчану монету, в центр якого було вміло вмонтовано третю перлину.

Розділ 49

Додому Тарас повертався в дивному стані, не відчуваючи ні ніг під собою, ні ночі навкруги. І дорога тому не відбивалася ні в його пам'яті, ні в думках – настільки він був занурений у себе. У голові все ще вібрував механічний, мовби штучний, – та в чомусь і дійсно штучний – голос батька Дарки. Але те, що говорив її батько, було набагато дивнішим від його голосу. Дарка, провівши Тараса до дверей, торкнулася його губ своїми, й на його губах залишилася легка солодкість. Він ніс її додому, цю солодкість на губах. Ніс і згадував розмову з Борисом.

Сам не помітив, як зайшов до свого двору на Пекарській, як піднявся на другий поверх, як відчинив двері й увімкнув світло. Він би так, непомітно для себе, й роздягся б, і ліг спати. Але в кімнаті під ногами щось хрускотіло, і, опустивши погляд, він побачив на підлозі біля столу розбиту філіжанку. На столі – тарілки зі слідами кондитерського крему, цукорниця, блюдця.

– Бляха-муха! – пробило його раптом.

І він згадав, що, доки він вечеряв у Дарки, в його квартирі відбулося не зовсім заплановане Тарасом побачення Єжи Астровського з Оксаною. І чим воно закінчилося – можна було тільки здогадуватися. В усякому разі, розбита філіжанка багато про що говорила. Та й дуже легко міг собі уявити Тарас Оксану, що втратила самовладання. А в тому, що сусід-перукар міг її легко вивести із себе, сумнівів у Тараса не виникало. З жахом уявив він, що Оксана могла подумати, коли зрозуміла, що їй доведеться пити каву вдвох із Єжи й без хазяїна квартири! Треба б подзвонити, пояснити, що нічого такого він спеціально не мав на увазі й не придумував.

Тарас нервово дістав мобільник і на екранчику побачив час – нуль годин сорок вісім хвилин. Для телефонного дзвінка запізно. На його й так непростий настрій лягла тінь провини за невідомі обставини, що виникли на його території і явно призвели до кидання посудом.

Безсило опустився Тарас за стіл, пожував засмучено губи. І вловив той самий солодкий смак прощального поцілунку Дарки. Важко зітхнув. Вирішив, що вранці подзвонить Оксані й порозуміється. Оглядівся довкола. В усьому іншому кімната була в порядку. І думки перестрибнули з кімнати і порядку в ній на Дарку. І подумав Тарас, що тепер так просто зустрічатися з Даркою не вийде. Після розмови з її батьком у їхніх стосунках щось не могло не змінитися. Треба було розповісти Дарці про все. Він би й там, у неї вдома, розповів їй, але ж Борис, її батько, ні на хвилинку не залишав їх наодинці.

Тарас довго не міг заснути цієї ночі, заснув тільки вдосвіта, близько четвертої. А потім, близько шостої, прокинувся знову, але тут дуже вчасно долетів до нього з радіоточки на кухні через незачинені двері гімн рідної країни. І він знову заснув, утомлений і несподівано задоволений, мовби щойно повернувся з роботи, залишивши стару і вірну свою іномарку, що відпрацювала разом з ним, У дворі.

Розбудив його шум. Голова трохи боліла. Десь поряд лунав стук, виск якогось інструмента. Таке вже було, коли сусіди з третього поверху робили ремонт.

Вмившись, а потім і підставивши голову під кран холодної води для швидшого пробудження, Тарас вийшов із ванної кімнати хоч і погойдуючись, але вже трохи бадьорішим. Шум тривав, і долинав він прямо зі сходового майданчика.

Натягнувши спортивні штани, надівши светра, Тарас виглянув за двері. І побачив унизу на сходах спину товстуна, одягненого в синій робочий комбінезон. Він стояв навколішки задом до Тараса і, перегинаючись іще нижче, щось там стругав.

Тарас спустився на декілька сходинок униз і зустрівся поглядом із Єжи Астровським, що стояв біля відчинених дверей до своєї квартири і стежив за роботою чоловіка в комбінезоні. Придивившись, Тарас побачив, що червону пофарбовану сходинку вже знято і притулено до стіни, а на її місце робітник намагається пристосувати іншу дерев'яну сходинку, але, схоже, вона вперто туди не лягає.

– Праворуч треба підпиляти! – підказав хрипким голосом Єжи.

– Та я бачу, – пробубонів незадоволено чоловік у комбінезоні. – Вже ж підпилював!

– А що ви тут робите так рано? – запитав Тарас, спустившись іще на сходинку вниз.

– Як це рано? – здивувався Єжи. – Друга година дня! Ти, до речі, коли додому прийшов! Ми на тебе довго чекали!

– Ви на мене довго чекали? – спохмурнів Тарас.

– Ну, не ми. Я тебе довго чекав. Оксана пішла раніше. Робітник у комбінезоні підвів голову і явно прислухався