Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

іржавий кістяк свого кораблика – самохідної баржі, застряглої між двох скель. Побачив ящики з динамітом, розкидані по піску. Спустився ще нижче, пройшов через улоговинку, зарослу папороттю, і раптом помітив, що йде по вже протоптаній стежині. Дивне почуття виникло в нім, і прискорив Харитонов крок, подумавши, що зустрінеться зараз із Федором Грицаком, старшим матросом, зниклим серед сопок одразу після того, як шторм викинув баржу на берег. Стежина вивела його на останній горбок, із якого ввесь берег було видно як на долоні. Тут мандрівець зупинився й оглядівся. І побачив чолов'ягу, що тягнув на саморобних полозках по піску два ящики з динамітом. Зарослий бородатий чолов'яга одягнений був у селянську суконну сорочку й такі ж штани. «Гей! – заволав йому Харитонов. – Ти куди це тягнеш?» Чолов'яга зупинився, озирнувся здивовано, потім мовчки показав рукою кудись уперед. Харитонов підбіг до нього, зупинився, важко дихаючи і тримаючись рукою за серце. «Навіщо він тобі?» – запитав він. «Хату будую», – відповів той, із підозрою оглядаючи Харитонова. «Хату?!» – перепитав мандрівець. Чолов'яга кивнув. «Покажи!» – попросив Харитонов. «Ходімо! – сказав чолов'яга й усучив Харитонову в руки кінець товстого мотузка, сплетеного з коріння. – Тягнути допоможи!»

Пішли вони вдвох уздовж берега по піску, нахиляючись уперед і відчуваючи тягар, який повз за ними на полозках. «Ну от, прибули! – випростав спину чолов'яга, коли забралися вони на невеликий піщаний горбок. – Тут хата буде». Харитонов кинув кінець мотузка, потер одну об одну почервонілі долоні й зробив кілька кроків уперед. Перед ним відкрилася неглибока квадратна виїмка, з якої піднімались акуратно викладені з цеглинок динаміту стіни з хвостиками назовні, через що ця майбутня хата була схожа на квадратного їжака. Стіни піднялися вже метра на півтора, а поруч лежала синя глина, як і та, що її було видно в прожилках між цеглинками. «Ну як?!» – запитав чолов'яга, з гордістю дивлячись на своє будівництво. Харитонов мовчки закивав. «Сам-то будувати вмієш?» – запитав раптом чолов'яга. «Та-ак», – відповів мандрівець. «Ну так чого стоїш, допомагай. Разом житимемо». Харитонов повернувся до полозків, підтягнув їх ближче до квадратного майданчика й почав діставати і складати під стіною сірі цеглинки. Раптом він мовби опам'ятався, підвів очі на чолов'ягу і сказав: «Але ж це вибухнути може!» – «Нічого, – відповів чолов'яга. – Усе вибухнути може, он земля теж вибухнути може, а люди нічого, живуть собі». Щось змусило Харитонова погодитися з цими словами, і взявся він за роботу. Чолов'яга теж без діла не стояв – притягнув на полозках іще чотири ящики, потім пішов копати глину. Вже перед заходом сонця розігнули вони спини, сіли біля багаття. «Звати тебе як?» – запитав чолов'яга. «Василь, – відповів мандрівець. – Харитонов на прізвище». – «А я – Андрій Корнягін», – ледь вклонився чолов'яга.

Вогнище розгорілось, і тепер його тріск заглушав шум морського прибою.

– Ти йшов куди? – запитав Андрій.

– Так, – зітхнув Харитонов. – Життя шукав.

– Знайшов?

– Ні.

– Я теж шукав, – дивлячись собі під ноги, признався Андрій.

– І як? – запитав мандрівець.

– Теж не знайшов…

Потім вони сиділи мовчки, а між ними потріскувало вогнище.

– Спати треба, – м'яко мовив Андрій, побачивши, що місяць готується запливти за горизонт.

Лягли біля багаття на теплому піску. Андрій одразу захропів. Харитонов деякий час дивився йому в обличчя, потім утома змусила його опустити голову на пісок і заплющити очі. Стало жарко, й уві сні він трохи відсунувся від вогнища.

І раптом у вуха ввірвався стук. Харитонов заворушився, проганяючи цей шум зі свого сну, але стук повторився, й довелося мандрівцеві розплющити очі.

– Можна? – роздратовано запитав хтось із-за залізних дверей камери і знову постукав.

– Так! – сказав Харитонов.

У камері загорілося світло. Ввійшли двоє: новий слідчий і чоловік у білому халаті, низенький і сутулий.

– Вибачте, що так пізно, – заговорив слідчий. – Але Ісак Олександрович завтра від'їжджає, а я дуже хотів, аби він оглянув вас. Я нікому так не довіряю, як Ісаку Олександровичу, – і слідчий із усмішкою подивився на людину в білому халаті.

– Та годі вам! – замахав ручкою Ісак Олександрович. – Чув я вже такі слова, а потім чотири роки на нарах… Але я не ображаюся, товаришу Сухарін, бачить Бог, не ображаюсь! Ось якби розстріляли – бачить Бог, дуже образився б!

– Добре-добре, Ісаку Олександровичу, ось перед вами наш громадянин Харитонов. Поговоріть, обстежте й залиште мені на столі висновок. А я вже не чекатиму – дружині обіцяв до сьомої повернутись, а вже пів на восьму.

– На все добре! – вклонився чоловік у халаті, проводжаючи поглядом слідчого, що визадкував із камери.

– Ну, так що нас турбує? – дружньо запитав він, підсідаючи на нари поруч.

– Нічого… – сонно мовив Харитонов.

– Таки нічого?! – Доктор посміхнувся. – Я не знаю таких людей, яких би нічого не турбувало. Бачить Бог – не знаю. Може, вони і є, але вже померли?!

Харитонов мовчав.

– Ну добре, – зітхнув Ісак Олександрович, – давайте поговоримо швидко і звільнимо один одного! Я теж хочу додому!

Скажіть, ви справді хотіли все це, – він обвів рукою стіни, – висадити в повітря?

– Так, – відповів мандрівець.

– Прекрасно! – вигукнув лікар. – Значить, усе, що говорив товариш Сухарін, – правда?

– Напевно…

– Відмінно! – Лікар підвівся, не зводячи доброго погляду з Харитонова. – Ви тільки не ображайтесь! Я поставлю вам негарний діагноз, але зате ви післязавтра вночі будете на волі. Розумієте?

– Ні, – признався заарештований.

– Я напишу, що ви – психічнохворий. Тільки не ображайтеся! Бачить Бог, ви – розсудлива людина, і я вам багато в чому заздрю. Я боязкий і ніколи б не наважився висадити в повітря те, що мені дуже не подобається. А ви… вами можна пишатися. Скажіть, у вас є кому вами пишатися?

– Напевно, немає, – Харитонов дивився на дерев'яну підлогу з давно облізлою фарбою.

– Тоді я вами пишатимуся! – сказав лікар. – І слідчий теж буде! Так ви не ображаєтеся?

Заарештований замотав головою.

– От і добре! – Доктор посміхнувся сам собі й вийшов. Уранці незнайомий зек приніс миску з кашею й алюмінієвий кухоль із чаєм і сказав:

– Зона пишається тобою!

Харитонов поснідав. У нього ще звечора боліла голова, і чим більше він прагнув зрозуміти, що відбувається, тим сильніше вона боліла. Потім прийшов іще один зек і попросив зайти до слідчого, якщо є вільна хвилина.

Слідчий зрадів, побачивши в дверях Харитонова.

– Хороші новини! – сказав він. – Моя здогадка підтвердилась. Отже цієї ночі ми вас випустимо. На жаль, із вашого майна збереглося тільки це… – Він дістав зі столу ноти композитора з Музлага. – Візьміть і речовий мішок, звичайно.

– А що мені робити потім? – запитав Харитонов.

– Ви вільні.