Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

степ, і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,

Марія сина привела.

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

І, пресвятая, неповинна,

За нас, лукавих, розп'ялась!

А недалеко край дороги

Отару гнали чабани

Та й їх побачили.

Небогу, її й дитяточко взяли

І у вертеп свій принесли,

І чабани його убогі Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано!

У Віфлеємі на майдані

Зійшовся люд і шепотить,

Що щось непевне з людьми буде

Во Іудеї. Гомонить

І тихне люд.

«О, люди! люди! —

Чабан якийсь біжить, кричить.

Пророчество Ієремія,

Ісаія збулось! збулось!

У нас, у пастирей, месія

Родився вчора!» Загуло

У Віфлеємі на майдані:

«Месія! Іісус! Осанна!»

І люд розходивсь.

Через час

Чи через два прийшов указ

І легіон з Єрусалима,

Од того Ірода. Незриме

Й нечуте сталося тойді.

Ще діточки сповиті спали,

Ще купіль гріли матері,

Намарне гріли: не купали

Маленьких діточок своїх!

Ножі солдати сполоскали

В дитячій праведній крові!

Такеє-то на світі сталось!

Дивітеся ж, о! матері!

Що роблять іроди царі!

Марія навіть не ховалась

З своїм младенцем. Слава вам,

Убогим людям, чабанам,

Що привітали, заховали

І нам спасителя спасли

Од Ірода. Нагодували,

І напоїли, і дали

Кожух і свиту на дорогу,

І, небораки, додали

Ослицю дійну. І небогу

З її дитяточком малим

І посадили, й провели

Вночі тайнйми манівцями

На шлях Мемфіський. А мітла,

Мітла огненная світила,

Неначе сонце, і дивилась

На ту ослицю, що несла

В Єгипет кроткую Марію

І нарожденного месію.

Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ослицю,

То слава б стала про царицю

І про великую ослицю

По всьому світу. Ся ж несла

Живого істинного бога.

Тебе ж, сердешну, копт убогий

Хотів у Йосипа купить,

Та здохла ти. Мабуть, дорога

Таки завадила тобі?

У Нілі скупанеє, спить

В пелюшках долі, під вербою,

Дитяточко. А меж лозою

З лози колисочку плете

Та плаче праведная мати,

Колиску тую плетучи.

А Йосип заходився хату

Із очерету будувати,

Щоб хоч укритися вночі.

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,

Страшними мертвими очима

На теє дивляться. За ними

На голому піску стоять

По шнуру піраміди в ряд,

Мов фараонова сторожа,

І ніби фараонам знать

Вони дають, що правда божа

Встає вже, встала на землі.

Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти

У копта вовну.

А святий Іосиф взявсь отару пасти,

Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині.

Минає рік. Коло хатини

В повіточці своїй малій

Той бондар праведний, святий,

І гадки, праведний, не має,

Барило й бочку набиває,

Та ще й курникає. А ти?

Не плачеш ти і не співаєш,

Гадаєш, думаєш-гадаєш,

Як його вчити, навести

На путь святий святого сина

І як його од зол спасти?

Од бур житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини

Коза пасеться; а дитина

І невеличке козеня

У сінях граються. А мати

Сидить на призьбі коло хати

Та вовну з кужеля пряде.

Аж ось і сам старий іде

З ціпочком тихо попід тином:

Носив у город шапличок

Продать. Йому медяничок,

А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли

Ременю доброго. Спочинув

Та й каже: «Доню, не журись.

Царя вже Ірода не стало.

Чогось увечері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені сказали.

Ходімо, – каже, – у свій гай,

У свій маленький тихий рай!

Ходім додомоньку, дитино».

«Ходім», – сказала та й пішла

На Ніл сороченята прати

В дорогу синові. Паслась

Коза з козятком коло хати,

А Йосип сина забавляв,

На призьбі сидя, поки мати

На річці прала ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморіцив добре постоли

Собі в дорогу. Та й знялись

До сходу сонця, по торбині

На плечі взявши, а дитину

Удвох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли додому.

Бодай не довелось нікому

Узріть такеє. Благодать!

Гайочок тихий серед поля,

Одна-єдиная їх доля

Отой гайочок! І не знать,

Де він кохався. І хатина,

Все, все сплюндровано.

В руїні їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці

Швиденько кинулася. Там

Колись-то з нею яснолиций

Зустрівся гость святий. Бур'ян,

Будяк колючий з кропивою

Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою!

Молися, серденько, молись!

Окуй свою святую силу…

Долготерпінієм окуй,

В сльозах кровавих загартуй!..

Небога трохи не втопилась

У тій криниці. Горе нам

Було б, іскупленним рабам!

Дитина б тая виростала

Без матері, і ми б не знали

І досі правди на землі!

Святої волі! Схаменулась

І тяжко, важко усміхнулась

Та й заридала. Полились

На цямрину святиє сльози

Та й висохли. А їй, небозі,

Полегшало. Єлисавета,

Стара вдова, у Назареті

З малим синком своїм жила,

Таки з Івасем. Та й була

Якась рідня їм. Вранці-рано

Свою дитину, безталанна,

Нагодувала, одягла

І за святим своїм пішла

У Назарет той до вдовиці

В сусіду, в наймичку проситись!

Дитяточко собі росло,

З Івасем удовенком гралось.

Уже чимале підросло.

Якось вони собі гуляли

Удвох на улиці, знайшли

Дві палички та й понесли

Додому матерям на дрова.

Звичайні діточки! Ідуть

І веселенькі, і здорові,

Аж любо глянуть, як ідуть!

Отож воно, мале, взяло

Другую паличку у Йвася —

Івась у коники ігрався,

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показати,

Що й він уміє майструвати.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І трупом пала, як узріла

Той хрестик-шибеничку. «Злий!

Недобрий чоловік, лихий

Навчив тебе, моя дитино,

Зробить оце! Покинь! Покинь!»

А він, маленький, неповинний,

Святую шибеничку кинув

І заридав, і пролились

Ще в перший раз младенчі сльози

На лоно матернє. Небозі

Ніби полегшало. Взяла

У холодочок завела,

В бур'ян, в садок, поцілувала

Та коржиком погодувала,

Свіженьким коржиком. Воно ж

Попестилось собі, погралось

Та й спатоньки, мале, лягло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі дитина,

Мов ангеляточко в раю.

І на єдиную свою

Та мати дивиться і плаче

Тихенько-тихо. Ангел спить,

То щоб його то не збудить.

Та й не догледіла. Неначе

Окропу капля, як огонь,

На його впала, і воно

Прокинулось. Швиденько сльози

Марія втерла сміючись,

Щоб він не бачив. І небозі

Не довелося одурить

Малого сина. Подивилось

І заридало. Заробила

Чи то позичила вдова

Півкопи тую на буквар.

Сама б учила, так не знала ж

Вона письма того. Взяла

Та в школу хлопця одвела,

У ієсейську. Доглядала ж

Сама його,