Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Ну, годі. Я більше не дозволю цьому віслюкові спотикатися. Мулом мені стати, якщо це не так.

З цієї миті я твердо вирішив, що ніхто, ніщо й ніколи у віслюки мене не запише. Історія колись покаже, так усе це сталося чи не так.

Ще тільки одне. Поки ми дійшли до місця, де нам треба було розходитися, я передав Хилинському усі свої міркування в цій справі. Нехай передає далі кому захоче. Я не хотів далі ризикувати. Мало що могло статися зі мною в цьому кутку? Він слухав уважно, а потім, нічого не коментуючи, сказав тільки якимсь ніби байдужим голосом:

— Щось схоже на те. — І додав після паузи: — І ось іще що. Це тобі пожива для роздумів. «БТ» ніколи, із самого заснування ларка, кіоскерові не відпускали.

Що мені було до «БТ» і до цього небораки? Мене вразило інше.

— Так, виходить, пошуки йдуть? Їх не кинули?

— Ет, — відмахнувся він, — нічого я не знаю. Щука якось обмовився.

… Через день тихий наш притулок перетворився на вавілонське стовпотворіння. Снували між Ольшанами і Ольшанкою різні машини й різні люди. Приїздили навіть із Кладненського і столичного музеїв. Приходили й відходили місцеві. Часом на пагорбку люди збиралися у маленькі окремі купки, де жваві, а де похмурі.

— Ну що, накльовується щось? — спитав Ничипір Ольшанський.

І хоча, відгрібши нову порцію різного мотлоху, на глибині шести кроків від «материка» ми справді щойно знайшли вибитий на камені контур корабля, я відповів ухильно:

— А дідько його знає. Тут така головоломка, що не можна бути певним ні в чому… Може, щось і знайдеться, а скоріше всього ні.

Я не хотів розсипати майже завершеного візерунка в калейдоскопі.

До вечора ми розчистили майже весь майданчик. Я вже навіть приблизно бачив, де плити на підлозі дрібніші. Там можна було припустити існування замурованого лазу. Тому я спеціально не дав хлопцям розкопувати до кінця.

— Годі на сьогодні. Завтра вранці візьмемося знову. Вони бурчали. Азарт — це азарт.

— Нічого, нічого. Залиште трохи приємного чекання і на завтра.

— Приємного, — досить глумливо сказала Сташка. — Нічого там приємного не буде.

Я спохмурнів:

— Якщо навіть я маю рацію, то один день уже нічого не дасть і нічого вже не змінить. Якщо навіть здогадки правильні… Тому що люди, ми в даному випадку, запізнилися з допомогою. На добрих три з половиною століття.

Розділ VIII

Два привиди у балці, нечисті і дама з чорним ченцем, або паршивий білоруський реалізм

… Ми вмилися в рукаві річки, попрощалися, і я пішов провести Сташку та її команду до табору. Там уже весело палало вогнище і шипів на ньому казан з якоюсь юшкою, зважаючи на запах, курячою, а біля неї чаклувала худенька Валя Велет. Усі розсілися довкола.

— Що це ви так пізно? — спитала сьогоднішня куховарка.

— Свиня полудня не знає, — відповів Сідун. — Та й не тільки ми винні. Півень же ще не зварився.

Я відчував, що Генка знову щось готує.

— А все вона, — сказав лоботряс, киваючи на дівчину. — Не треба було їй дивитися, як півня різали. У неї око живить. — Зітхнув з фальшивим сумом: — Так довго мучився півень.

І тут Валя мене здивувала. Видно, Генчине блюзнірство вже навіть їй поперек горла стояло.

— Е-ех, — сказала вона, — не людина, а суховій. Та ще такий суховій, що й бур'ян у полі сохне.

— Сам він бур'ян, — сказала раптом Тереза.

— А моя ж ти дорогесенька, а моя ж ти чаєчко. Я ж на тобі женитися хотів.

— На якій за чергою? — спитала Тереза. — Женися, тільки не на мені.

— Женися, щоб дурні не перевелися, — додала Валя. Генка притих, розуміючи, що тут уже всі хочуть прищекнути йому хвоста. Навіть після їди ґречно сказав «дякую», але Велет і тут була неприступна.

— Дякую за обід, що наївся дармоїд.

— Пощади! — заблагав Сідун.

Але дівчатам і самим уже не хотілося добивати «дармоїда». Злетів тихий ангел.

Я не знаю нічого кращого за вогнище. Воно приваблює завжди. Але особливо в отакому світі, залитому оливково-золотавим світлом повні. Повсюди м'яка однотонність, повсюди щось таке, що вабить невідомо куди. І в цій трохи навіть сріблястій місячній імлі — теплий і рухливий червоний мазок. Художники розуміють це. Добрі художники.

— Мені час, — зітхнувши, сказав я і підвівся.

— Мабуть, я вас проведу до краю городища.

Прохолода нічного повітря. Особливо лагідного після тепла вогнища. Ми йшли в цій імлі. Вогнище віддалялося і перетворювалося вже на плямку, на живу іскру. Ледь ввігнутою чашею, оливково-сріблястою під місяцем, лежала перед нами поверхня городища, відокремлена від решти світу тінню од валів.

— Місячний кратер, — сказала вона.

— Станіславе, ти не передумала?

— Що?

— Не розкаюєшся?

— В чому?

— В тому, що сказала вчора.

— Ні, — тихо сказала вона. — І гадаю, що не каятимуся. До самого кінця.

— І я. До самого кінця. Все одно, близько він буде чи далеко. Тільки я не знаю, чим я заслужив від бога таке.

— А цього нічим не заслуговують.

— Ні обличчям, ні молодістю, ні вчинками, ні навіть великими справами.

— Іноді. Коли таке вже й без того з'явилося. А воно приходить просто так.

Я взяв її долоні в свої. Потім у моїх пальцях опинилися її ліктики, потім плечі. Я притулив її до грудей, і так ми стояли, легенько погойдуючись, ніби пливли в нереальній місячній заграві.

Потім, через незліченні роки, я відпустив її, хоча це світло місяця було свідком того, як мені не хотілося цього робити.

— Прощавай, — сказав я. — До завтра.

— До завтра.

— Що б не сталося?

— Що б не сталося з нами в житті — завжди до завтра.

— Боюсь, — сказав я. — А раптом щось непоправне?

Ноги самі несли мене схилом. Я здатний був вибрикувати, як лоша після зимової стайні. Все нутро ніби захлиналося, по вінця переповнене радістю. Була, однак, у цієї радості одна холодна й розважлива жилка впевненості. Упевненості й переконаності, які виростали б і виростали, якби я дав їм волю. Я їм, однак, цієї волі не давав, занадто сповнений тим, що тільки-но відбулося, раптовим почуттям радості.

І я не давав волі раптовому осяянню, яке прийшло і не відпускало мене, ставши впевненістю й переконаністю. І в цьому була моя помилка. Але я просто не міг, щоб у моєму новому почутті єдності з усім цим безмежним, добрим і мудрим світом жили підозри, ненависть і зло.

Я ступив у невеличку балку, краще сказати навіть, широкий ярок. Ліворуч і праворуч