Саллі Грін - Напівдикий

Стаю поміж ними, захищаючи його. Випростуюсь. Анналіза верещить на мене:

— Ти обіцяв! Ти обіцяв!

Довкола нас усе густішає злива куль, і Габріель стрибає на мене, притискаючи до землі, лягає зверху, щоб захистити. Коли я підводжу голову, Анналіза вже зникла.

Сповільнюючи час

Я підповзаю до Маркуса, притискаючись до землі. Мушу відтягнути його поза ящики. Його рани серйозні, але не смертельні. До того ж це Маркус: він володіє надзвичайно потужними силами зцілювання. З ним усе буде гаразд.

— Мусиш жити, мусиш жити, поки ми повернемося до Ван, — кажу йому.

Маркус кашляє.

— Сумніваюся, що ти мене туди затягнеш… Чи куди-небудь затягнеш…

Це правда: більшість членів Альянсу зуміли втекти, але якщо дехто з них скористався розколиною, і Ловці її знайшли, тоді все, нам кінець. На землі лежать чотири або п’ять тіл повстанців, і я бачу, як ще хтось упав поодалік, відставши від решти. Раптом усвідомлюю: це була добре спланована операція! Ловці стежили за тим, де має бути розколина… Цілком можливо, що вони вже захопили наш табір…

До нас підповзає Несбіт і каже:

— Більшість Ловців побігли вслід за заготівельниками, але ми теж в оточенні.

Габріель допомагає Несбітові підтягнути сюди кілька дерев’яних ящиків, щоб утворити імпровізовану барикаду. Ящики зі зброєю лежать біля наших ніг. Габріель перебирає пістолети, намагається стріляти з них. Жоден із них не працює. Усі вони поламані.

Ми в пастці.

Ґрейторекс, Клаудія й Самін неподалік од нас, сидять навпочіпки за іншими ящиками. Я бачу біля них тіло Олівії. Усі решта втекли.

Несбіт пропонує Маркусу свою флягу.

— Це вода, — каже він.

Маркус бере флягу, але його руки тремтять.

— Є в когось мудрі ідеї? — запитує Несбіт.

Габріель каже:

— Ми мусимо якомога швидше забратися звідси. Я нарахував поблизу шістнадцять Ловців. Але решта теж скоро повернеться.

— їх може бути й більше, — кажу я. — Думаю, вони мають Воллендові татуювання. Вони всі можуть ставати невидимими.

— Гівняні справи! — лається Несбіт.

— Так, — погоджується Маркус. — Гівняні.

— Маркусе, а ти можеш бігти? — запитує Габріель.

— Не думаю… — у куточку його рота проступає і піниться кров, він заходиться кашлем. Я бачу, що батько зцілює себе, і зцілення це потужне, але воно не триватиме довго. — Не думаю, що я навіть підвестися зможу… Ці кулі такі паскудні.

— А можна їх якось вирізати? Так, як ти вирізав мою?

— Одна в мене у легенях… Якщо почати її вирізати, я так чи інакше помру…

Довкола стріляють, я знаю, що Маркус точно не зможе бігти швидше за Ловців. Роззираюся. Не певний, чи і я зміг би їх випередити…

Несбіт і Габріель відповзли трохи далі й відстрілюються від чотирьох Ловців, що крадькома наблизилися до нас.

Маркус каже:

— Я не маю достатньо сил… Але, гадаю, міг би допомогти вам вислизнути звідси. Я ще можу ненадовго зупинити час… Це триватиме не більше однієї хвилини або й менше… Але це дасть вам змогу прослизнути повз усіх Ловців довкола нас.

— А як же ти?

— Я залишуся тут.

Хитаю головою.

— Я понесу тебе. Ми витягнемо тебе звідси.

— Ні. Вам не вдасться. Я занадто повільний. Ви мусите вирватися звідси.

— Ні.

— Я не зможу залікувати ці рани. Я помираю, Натане. Ти мусиш виконати те, що тобі наречено. Ти й сам це знаєш, правда? Я бачив це у своєму видінні…

Заперечно хитаю головою.

— Ні. Я не зможу…

— Зможеш. Тобі допоможе Феїрборн. Він прагнутиме мене зарізати. Розчахни мої ребра. З’їж моє серце. Зроби це в людській подобі. Це все було в моєму видінні. Візьми мої Дари. Прийми їх усі і скористайся ними.

У мене таке відчуття, ніби все своє життя я наближався до цієї миті, але я цього не хочу.

— Іншого виходу немає, Натане.

— Я не зможу цього зробити…

Але я бачу, що Маркус уже все вирішив за себе й за мене.

До нас підповзає Габріель, і Маркус йому каже:

— Зараз я ознайомлю тебе з планом дій. Я хочу, щоб ти подбав про те, що Натан усе зробить і безпечно вислизне звідси. Думаю, що в мене ще вистачить сил зупинити час на якихось тридцять секунд, може, трохи на довше… Цього вистачить, щоб ви змогли втекти. Убийте за цей час якомога більше Ловців і зустрічайтеся ось там, подалі звідси, — він показує головою в протилежний від розколини бік. — Натан залишиться зі мною. Коли він буде готовий бігти, мусите його прикрити. Якщо залишаться ще живі Ловці, відволічіть їхню увагу від Натана.

Я хитаю головою, але Габріель каже:

— Так. Я все зроблю для його безпеки. І скажу решті.

Він відповзає до Ґрейторекс і Несбіта.

Маркус простягає руку і кладе її мені на плече.

— Натане, я радий, що зумів тебе пізнати, хоча б трохи… Можливо, замало й запізно. Волів би, щоб це тривало довше… — його рука падає на землю, він витягає з куртки Феїрборн. — Я помираю, Натане. Але не хочу померти намарне. Я хочу, щоб ти отримав мої Дари.

Хитаю головою. Це неможливо. Неможливо, щоб я вбив батька, не кажучи вже про пожирання його серця.

— Ти сильний. Ти зможеш це зробити. Убий мене, а тоді вбий Соула і всіх решту. Убий їх усіх.

Він вкладає мені в руку Феїрборн.

— Ти зробиш це заради мене, Натане?

Дивлюся в його очі й бачу там чорні трикутнички, що рухаються поволі, вкрай поволі. Знаю, що вже нічим йому не зараджу, і мушу зробити те, про що він просить. Видобуваю з піхов Феїрборн, відчуваю його прагнення й кажу батькові:

— Я вб’ю їх усіх.

— Завжди пам’ятай, що я сам захотів, щоб ти зробив це. Я пишаюся тобою, — він знову заходиться кашлем. — Робити це закляття дуже важко. Коли час знову прискориться, я страшенно ослабну і не зможу більше зцілюватися. Саме тоді ти й задієш Феїрборн…

Він починає потирати долоні, роблячи рухи по колу. Його рухи дедалі швидші, а кола — вужчі. Він зупиняється. Набирає в груди повітря й починає знову. Знову зупиняється і знову починає. Тоді зупиняється і підносить долоні до скронь. Дивиться на мене, і я бачу, що закляття починає діяти, й він концентрується на цьому, але йому дуже важко. Це висмоктує всю його енергію. Його руки тремтять. Він вимовляє:

— Хай утікають…

Я дивлюся на Габріеля. Усе застигло, і я відчуваю, що час зупинився. Кричу йому:

— Біжіть!

Насправді й сам уже нічого не розумію.

Габріель, Несбіт і всі решта кидаються бігти. Лунають постріли. Я