Харпер Лі - Вбити пересмішника

жовтня наше життя увійшло у звичну колію: школа, ігри, домашні завдання. Джемі, схоже, забув те, що прагнув забути, а шкільні товариші милосердно дали нам забути про дивакуватість нашого батька. Сесил Джейкобс якось запитав, чи, бува, Атикус не радикал[30]. Коли я переказала це Атикусу, він так розвеселився, що я аж образилася, проте він пояснив, що сміється не з мене. Він мовив:

— Скажи Сесилу, що я приблизно такий самий радикал, як Бавовняний Том Гефлін[31].

Тітонька Александра процвітала. Міс Моді, напевне, закрила одним махом роти цілому місіонерському товариству, бо тітонька знову заправляла у своєму курнику. Її частування стали ще смачнішими. Я дізналася ще більше про суспільне життя мрунів, слухаючи оповіді місіс Меривезер: вони були майже позбавлені відчуття сім’ї, тому жили однією великою родиною. Дитина мала стільки батьків, скільки громада мала чоловіків, і стільки матерів, скільки там було жінок. Джей Ґраймз Еверет знесилювався, щоб змінити ситуацію, і відчайдушно потребував наших молитов.

Мейком знову став собою. Точнісінько таким, як минулого року і позаминулого, лише з двома невеличкими відмінностями. По-перше, люди познімали з вітрин і автомобілів наліпки «АНВ. МИ РОБИМО СВОЮ СПРАВУ». Я спитала в Атикуса чому, і він відповів, що «Акт національного відродження»[32] загинув. Я спитала, хто його вбив; він відповів: дев’ятеро стариганів.

Друга відмінність не набула у Мейкомі порівняно з минулим роком загальнонаціонального масштабу. Досі Геловін — День усіх святах — відзначався цілком стихійно. Кожна дитина робила, що хотіла, за допомогою інших дітей, коли треба було щось переставити чи перенести — наприклад, запроторити легкий повіз на дах платної стайні. Проте батькам здалося, що минулого року ми зайшли задалеко, порушивши спокій міс Тутті та міс Фрутті.

Міс Тутті та міс Фрутті були старі дівиці, сестри, які мешкали у єдиному на весь Мейком будинку, що мав льох. Подейкували, що вони — республіканки, які перебралися до нас з Клентона у штаті Алабама у 1911 році. Їхні звички нас дивували, а навіщо їм знадобився льох, не знав ніхто, проте вони його собі облаштували, а потім усе життя тільки ганяли з нього цілі покоління місцевих дітлахів.

Міс Тутті та міс Фрутті (насправді їх звали Сара і Френсис Барбер) мало того що засвоїли звичаї янкі, були ще й глухі. Міс Тутті це заперечувала і жила у світі тиші, а міс Фрутті, яку все цікавило, завела собі слухову трубку таку велетенську, що Джемі твердив, ніби вона її викрутила зі старовинного грамофона.

Знаючи все це, з наближенням Геловіна декілька шалапутів дочекалися, поки сестри Барбер позасинають, прокралися до їхньої вітальні (ніхто, окрім Редлі, не замикав дверей на ніч), крадькома винесли звідки всі-всенькі меблі та сховали їх у льоху. Я повністю заперечую власну участь у цій витівці.

— Я чула їх! — таким криком збудили усіх сусідів сестри Барбер на світанку наступного дня.— Чула, як вони під’їхали на вантажівці просто до дверей! Тупали, як коні. Вони вже зараз у Новому Орлеані!

Міс Тутті була переконана, що меблі викрали комівояжери — торгівці хутром, які проїжджали нашим містом за два дні до події. «Вони такі смагляві,— розповідала вона,— мабуть, сирійці».

Викликали містера Гека Тейта. Він оглянув територію і припустив, що орудували місцеві. Міс Фрутті заявила, що усіх місцевих вона чудово знає по голосу, а з вітальні минулої ночі не долинало жодного місцевого голосу,— а ті гаркавили, як казна-хто. Вона наполягала, щоб зниклі меблі розшукували щонайменше з хортами, тож містеру Тейту довелося їхати аж за десять миль, щоб привезти спеціальних службових собак і пустити їх по сліду.

Містер Тейт відпустив їх зі шворки на порозі сестер Барбер, але вони тільки оббігли навколо будинку і почали вити біля входу до льоху. Коли містер Тейт зробив аж три спроби, він нарешті здогадався, в чому річ. До опівдня в усьому Мейкомі не зустріти було жодної босої дитини, і ніхто не зняв черевиків, аж доки собак не відіслали назад.

Ось чому мейкомські пані заявили, що цього року вони такого не допустять. В актовій залі старшої школи пройде велика вистава для дорослих, а для дітей улаштують різні конкурси: вкусити яблуко на мотузці, ухопити підвішені іриски, тягти віслюка за хвіст. А ще буде приз за найкращий костюм до Геловіна, виготовлений самим учасником карнавалу.

Ми з Джемі аж застогнали. Не те що ми хотіли щось там утяти, а просто з принципу. Джемі так і так уважав, що він уже переріс геловінські забави; казав, що не хотів би, аби його застукали у старшій школі за якоюсь витівкою. Ну і не треба, подумала я, мене відведе Атикус.

Проте я невдовзі дізналася, що мої послуги того вечора знадобляться на сцені. Місіс Грейс Меривезер написала оригінальний сценарій вистави під назвою «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera», і я маю там грати свинину. Їй здавалося, що буде просто чудово, якщо діти у відповідних костюмах продемонструють усю сільськогосподарську продукцію нашого округу: Сесил Джейкобс переодягнеться коровою, з Агнес Бун вийде пречудова квасолина, хтось із дітей буде арахісом — і так далі, скільки вистачить уяви у місіс Меривезер і дітей, щоб її втілювати.

Єдине, що ми мусили робити, як я змогла утямити на наших двох репетиціях, це вийти з лівого боку сцени, коли місіс Меривезер (не лише авторка, а й оповідачка) називатиме нас. Коли вона оголосить: «Свинина!» — буде мій вихід. Потім усі хором заспівають «Округ Мейком, округ Мейком, ми з тобою назавжди!», а там і грандіозний фінал — місіс Меривезер підніметься на сцену з прапором штату.

Мій костюм не складав великої проблеми. Місіс Креншо, місцева кравчиня, мала уяву не гіршу, ніж місіс Меривезер. Вона узяла дротяну сітку, з якої роблять загорожу для курчат, і зігнула її у формі копченого окосту. Цю конструкцію вона обтягнула коричневою тканиною і розфарбувала її під справжній окіст. Я присідала, і хтось натягував на мене через голову цю конструкцію. Вона сягала мені майже до колін. Місіс Креншо прорізала дві дірочки для очей. Вона дуже гарно все зробила. Джемі сказав, що я точнісінько як окіст на ніжках. Щоправда, були деякі незручності: у костюмі було важко дихати, і він мені тиснув: крім того, я б не мала змоги почухати носа, якби у ньому засвербіло, а надягнувши костюм, сама його зняти я не могла.

Коли прийшов Геловін, я вважала, що вся наша родина піде дивитися на мій виступ, але мене спіткало розчарування. Атикус