Харпер Лі - Вбити пересмішника

і тут-таки втратив її, що було майже нечувано у тридцяти роки: він був єдиний, кого вигнали з громадських робіт за байдикування. Гадаю, його короткий спалах слави породив ще коротший спалах працьовитості, але робота його тривала не довше, ніж його популярність: містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона. Відтоді він поновив свої щотижневі відвідини служби підтримки безробітних і, отримуючи без тіні вдячності грошову допомогу, лаяв тих клятих покидьків, які захопили владу в місті й гадають, що можуть відібрати у чесної людини її заробіток. Рут Джонс зі служби підтримки переказувала, що містер Юел відкрито звинувачував Атикуса в тому, що втратив роботу. Вона вельми засмутилася і навіть прийшла до контори Атикуса повідомити про це його. Атикус заспокоїв міс Рут, сказавши, якщо Боб Юел хоче обговорити, як саме Атикус відібрав у нього роботу, він знає, де його знайти.

Друга подія трапилася з суддею Тейлором. На відміну від місіс Тейлор, суддя Тейлор не ходив на вечірні служби у церкві по неділях. Суддя Тейлор полюбляв провести цю недільну годину на самоті у кабінеті свого величезного будинку, занурившись у читання творів Боба Тейлора (не родича, хоча суддя пишався б таким кревним). Одного недільного вечора якесь підозріле настирливе дряпання відвернуло увагу судді від барвистих метафор і пишного стилю. «Годі тобі!» — наказав він Енн Тейлор, своїй розжирілій, незугарній собаці. Згодом він усвідомив, що в кабінеті нікого немає; дряпання линуло з задньої частини будинку. Суддя Тейлор затупав до чорного ходу, щоб випустити Енн надвір, і побачив, що двері розчинені навстіж. Біля рогу будинку його увагу привернула якась тінь, але краще роздивитися свого відвідувача йому не вдалося. Коли місіс Тейлор повернулася з церкви, вона знайшла чоловіка у кріслі, заглибленого у читання Боба Тейлора, але на колінах він тримав дробовика.

Третя пригода сталася з Гелен Робінсон, удовою Тома. Якщо містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона, то Тома Робінсона забули, як і Примару Редлі. Проте колишній хазяїн Тома містер Лінк Діз не забув його. Містер Лінк Діз узяв Гелен до себе на роботу. Насправді вона не була йому потрібна, але він казав, що на душі у нього дуже тяжко через те, як усе повернулося. Не знаю, хто доглядав дітей Гелен, коли вона йшла з дому. Келпурнія казала, що Гелен було нелегко, бо їй доводилося проходити зайву милю, аби не йти повз халупу Юелів, які, за словами Гелен, жбурляли в неї усяким непотребом, коли вона уперше спробувала піти громадською дорогою. Містер Лінк Діз нарешті помітив, що Гелен щоранку приходить на роботу не з того боку, і витяг у неї зізнання. «Облиште їх, містере Діз, прошу вас, сер»,— молила Гелен. «Дідька лисого!» — відтяв містер Лінк Діз. Він звелів їй зайти до нього в крамницю, перш ніж вона піде додому. Вона послухалася, і містер Лінк замкнув крамницю, нап’яв на голову капелюха і провів Гелен додому. Вони йшли короткою дорогою, повз Юелів. Повертаючись назад, містер Лінк зупинився біля їхньої чудернацької хвіртки.

— Юеле! — гукнув він.— Чуєш мене, Юеле?

Вікна, у яких завжди стирчали дитячі голови, стояли порожні.

— Я знаю, що ви там геть усі полягали на підлогу! А тепер слухай мене, Бобе Юеле: якщо я бодай один звук почую від моєї дівчини Гелен, що вона не може ходити цією дорогою, ти у мене опинишся за ґратами ще до заходу сонця! — тут містер Лінк плюнув на землю і пішов додому.

Гелен пішла на роботу наступного дня громадською дорогою. Ніхто її не зачіпав, але пройшовши кроків десять поза Юелів будинок, вона озирнулася і побачила, що містер Юел іде за нею назирці. Вона пішла далі, а містер Юел тримався на невеликій відстані від неї, доки вона не дійшла до будинку містера Лінка Діза. Весь час, за словами Гелен, вона чула, як він брудно, хоча й неголосно, лаявся собі під ніс. Страшенно налякана, Гелен зателефонувала містеру Лінку до крамниці, яка була недалеко від дому. Коли містер Лінк вийшов з крамниці, він побачив, що містер Юел притулився до його паркана.

— Чого витріщився на мене, Лінку Дізе, ніби я якесь лайно? Я не чіпав твоєї...

— Насамперед, Юеле, відірви свій смердючий тулуб від мого паркана. Ти його торкаєшся, а я грошей не настачу на свіжу фарбу. По-друге, відчепися від моєї куховарки, або я тебе звинувачу в нападі...

— Я не торкався її, Лінку Діз, на біса мені потрібна якась чорномаза!

— Тобі й не треба її торкатися, досить і того, що ти її залякуєш, а якщо нападу не вистачить, щоб тебе запроторити за ґрати, я вдамся до закону про скривдження жінок, тож чухрай звідси, щоб очі мої тебе не бачили! І якщо ти гадаєш, що я жартую, спробуй зачепити ту дівчину ще хоч раз!

Містер Юел, вочевидь, уторопав, що він не жартує, бо Гелен більше не скаржилася.

— Не подобається це мені, Атикусе, зовсім не подобається,— так оцінила всі ці події тітка Александра.— Цей чоловік, здається, зачаїв довічну злобу на кожного, хто причетний до тієї справи. Я добре знаю цю мстиву породу, але не розумію, чого він казиться: адже справу в суді він виграв, хіба ні?

— Здається, я розумію,— відказав Атикус.— Мабуть, це тому, що в глибині душі він знає, що майже ніхто в цілому місті не повірив його з Меєлою вигадкам. Він уявляв, що станс героєм, а натомість отримав за всі свої зусилля тільки одне: добре, ми засудили того чорномазого, а ти собі повертайся на своє звалище. Він уже поквитався майже з усіма, отже, мусить вгомонитися. Він заспокоїться, не встигне і погода змінитися.

— А чого він намагався вдертися до будинку Джона Тейлора? Він, вочевидь, і гадки не мав, що Джон удома, в іншому разі б не наважився. В недільні вечори Джон вмикає світло тільки спереду на веранді та у своєму барлозі...

— Ти ж не знаєш напевне, чи то Боб Юел вдирався до Джона, не знаєш, хто то був,— сказав Атикус.— Але я маю певні міркування. Я довів, що він брехун, а от Джон виставив його дурнем. Увесь час, що Юел давав свідчення, я не наважувався глянути на Джона, бо боявся розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби він — триноге курча або квадратне яйце. І не кажіть мені, що судді не намагаються вплинути на присяжних,— хихотнув Атикус.

Наприкінці