Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

зрозумів це абстрактне питання правильно. Помовчав, немов прорахував шахову комбінацію до кінця:

– Гадаю, продали нас.

– На коліна, я сказав! На коліна! – приставивши пістолет до голови, кремезний чоловік у камуфляжі болячи давив дулом у потилицю, і Саньок повільно опускався на землю.

– Я – будівельник! – швидко повторював він. – Вам батюшка підтвердить! Я в церкві працюю!

– Я тобі зараз мозок виб’ю! Де інші?

– Та які інші? – голосив Саньок. – Які інші? Я сам працюю, каменяр я! Мене двоюрідний брат покликав, грошей зовсім немає, а тут попи платять…

– Ти! Сепаратист хрінів! – людина в камуфляжі дістала наручники і вправно застібнула їх у Санька на зап’ястях. – На блокпостах за бабки стоїш, ага?!

– Хто сепаратист? – здивувався й образився Саньок. – Я?

– Ну не я ж! – розсердився ще більше боєць.

– А ви взагалі хто?

– Ми – «Донбас», добровольчий батальйон. Так що не пощастило тобі, сепаре вонючий! Чув про нас?

– Чув, – зрадів Саньок, – ще й як чув! А я – мінометник 92-ї бригади. Чув про таких?

– Та ну! – не повірив боєць. – А якого хріна ти в цивільному тут посеред села з мобільником бігаєш? Військовий квиток є? Де твоя зброя?

– Я з-під Іловайська вийшов. Лише паспорт. Воєнник і зброя в командира залишив. Ми в Береговому, в погребі, там багато поранених, за ними піп поїхав. Там його Суддя чекає.

– Піп, Суддя, – «донбасівець» замотав головою. – Це хто такі?

– Просто піп… – невпевнено почав Санек, – і Суддя…

– Це що, позивні?

– Ні, не позивні! Це робота у людей така! – знайшовся, нарешті, з правильною відповіддю Саньок. – Зніми браслети, братан! Я тебе обійняти хочу.

До вечора отець Георгій своєю машиною за три ходки перевіз в Комсомольське спочатку поранених, а потім і всіх інших бійців з берегівського погреба. Там вони чекали міні-автобуса, на якому бійці батальйону «Донбас» Жак і Фрол збирали околицями всіх, хто зміг вибратися із смертельного котла. У невеличкий бусик набилося людей сорок: голодних, контужених, поранених. Враженнями не ділилися, хоча бійці зібралися з різних військових підрозділів, і, певно, могли б розповісти багато цікавого один одному про те, що пережили, але навряд чи – щось нове. Мало хто вірив, що вже врятувався, що все лишилося позаду, але всіх мучило одне питання: як таке могло статися? Вголос це не звучало, але кожен думав про себе і в думках приміряв це звинувачення до командування: нас зрадили, нас відправили на бійню, нас не підготували до цієї війни. Хто заплатить за це? Отже, їхали і мовчали, інколи зупиняючись і підбираючи ще бійців. Один солдат Забарі особливо запам’ятався – йшов по дорозі, не ховаючись, з автоматом напереваги, знявши із запобіжника, при повному боєкомплекті, стискуючи в руці гранату.

– Утомився я ховатися, мужики, – відповів на репліку про гранату. – А в полон би не пішов.

«З такими солдатами війну важко програти, – думав Забара. – Але в штабі можуть дуже постаратися. Може, в цьому і є різниця між тією війною, в Афгані, і цією? У тій війні не думали про перемогу, її просто не існувало як кінцевої мети, там був лише дембель. Вижив – значить, переміг. А тут, на своїй землі – хочеться до перемоги дожити, зробити для неї якомога більше, тому і вмирати на самому початку не хочеться?»

Отець Георгій попрощався зі всіма бійцями за руку.

– Закінчиться війна – приїду до вас хреститися, батько Георгій, – пообіцяв Саньок. – Якщо живий залишуся.

– Куди ти подінешся! – розсміявся Єгор.

– Суддя Забара, дозвольте звернутися! – устряв молодий лейтенант.

– Суддя? – розчув фрагмент фрази, підходячи ближче і кваплячи з від’їздом, Жак. – Позивний?

– Ні, – серйозно відповів Єгор. – Доля.

Уранці замполіт і Колюня «солом’яного шишарика» в боксі не виявили.

– Ей, а де наш «газон» із боєкомплектом? – запитали вони в механіка, який возився тут же.

– Не знаю нічого. Я о сьомій прийшов. Не стояло тут ніякого «шишарика».

– Як це – не стояло? Ми його з-під вогню вивели, самі сюди пригнали вчора ввечері з-під… витягли з тієї чортової сраки, словом! Де наша машина? – заволав замполіт і схопив механіка за грудки.

– Та не бачив я вашої машини! Я серйозно кажу! – закричав той. – Ідіть до начальника тилу, у нього запитуйте!

Начальника тилу, худого майора з веселим пропитим обличчям вони знайшли на подив швидко. Той сидів на лавці біля їдальні в новенькій, з голочки, формі в оточенні поварих і курив. Поварихи весело сміялися. Поруч, біля погано вибіленої стіни, лежали собаки і ліниво махали хвостами.

– Дозволите звернутися? – запитав замполіт, ледве стримуючи лють.

– Звертайтеся.

– Ми вчора пізно ввечері повернулися з-під Іловайська. Ми йшли в складі колони, яку відправили туди 26 серпня, а 27-го увечері її знищили під Новокатеринівкою… Загинуло багато людей…

Заступник по тилу слухав розповідь про біду, що спіткала близько чотирьохсот людей з його частини, дуже уважно.

– Я все знаю, – перервав він старлея, – не потрібно далі при цивільних особах…

Вони відійшли вбік і лютим шепотом поскаржилися майорові на зникнення «солом’яного шишарика».

– А зброя хоча б ваша на місці?

– Ми її в зброярню вчора здали!

– А ви перевірте! А з приводу вашої вантажівки, як ви стверджуєте, повної боєкомплекту – мінами, так, гранатами, гранатометами – мені нічого не відомо. Ви точно на ньому приїхали? Не попутками дісталися? Може, втома або ще що?

– Що?

– Алкоголь. Такий стрес… Може, і не було ніякого «шишарика», мужики? А? Може, він згорів там, вибухнув разом із боєкомплектом?

– Ви на що натякаєте?

– Я не натякаю, я уточнюю.

– Ми в зброярню сходимо поки, – невизначено відповів Колюня. – Подивимося, що там.

Зброярня виявилася замкнутою.

– Послухай, фігня якась. Ти взагалі хоча би слово зрозумів з того, що майор нам говорив? Де наш «шишарик» подівся? Чому він сюди нас відправив? – запитував, нервуючи, замполіт. – Ну, скажи, от куди наша зброя з частини може подітися?

– А куди ціла вантажівка з боєкомплектом поділася?

– Та чого ми паримося? – запропонував замполіт. – Давай підемо відразу в особливий відділ, напишемо рапорт. Не подобається мені ця історія… Крайніми вийдемо.

Особливий відділ теж виявився зачинений. Вони сіли чекати на траву в тіні під дерево. Замполіт, накидавши на вирваному із записника аркуші рапорт про зникнення «шишарика», за звичкою мовчав і в думках прямував до п’ятдесяти шахівниць суперників, а Колюня, притулившись спиною до товстого стовбура верби, зосередився на доріжці, що вела до особового відділу. За годину на ній з’явився командир частини.

– Здравія бажаємо! – піднялися бійці, які не чекали побачити тут полковника.

– Вільно. А ви чого тут сидите?

– Чекаємо кого-небудь з особового відділу.

– З якою метою?

– Та