Кен Фоллетт - Вушко голки

Він лежав на спині просто на підлозі. Його очі сліпо дивилися в стелю. Поруч догори дриґом лежав його картуз. Куртка була розстебнута, а на сорочці яскраво виділялася маленька пляма крові. Неподалік стояв ящик віскі. «А я й не думала, що він так багато пив», — чомусь промайнуло в її голові.

Серцебиття на зап'ястку відсутнє. Мертвий.

Думай. Думай, Люсі, думай!

Учора Генрі повертається увесь побитий. Мабуть, тоді він вбив Девіда. А сьогодні він їде сюди — «за Девідом». Але насправді він знає, що Девіда тут немає. Навіщо ж він їхав?

Щоб убити Тома.

Навіщо?

Що ж у нього за ціль, якщо треба їхати десять миль на інший кінець острова, щоб устромити ножа в старого, а потім повернутися спокійнісінько назад, наче він просто вийшов на прогулянку? Люсі здригнулася усім тілом.

Вона залишилася сама.

Відтягнувши собаку від старого, вона несвідомо застебнула куртку Тома, щоб прикрити рану від стилета.

— Твій господар помер, але ти мені потрібен, — сказала вона собаці й зачинила за собою двері.

З вікна Люсі побачила, що джип спинився перед дверима, і з нього вийшов Фабер.

34

На корветі прийняли сигнал SOS від Люсі.

— Капітане, — звернувся Спаркс, — з острова надійшов сигнал SOS.

Брови капітана зійшлись докупи.

— Ми нічим не можемо допомогти, доки немає можливості відправити шлюпку. Ще щось було?

— Нічого, сер. Не було навіть повтору.

Капітан ще на мить задумався.

— Нічого не вдієш. Повідомте про це на землю і продовжуйте слухати.

— Добре, сер.

Сигнал також прийняла станція радіоперехоплення МІ-8 у Шотландії. Молодий хлопець, що працював тут оператором (після поранення в живіт його комісували, але жити йому лишилося місяців шість), уважно слухав ефір і намагався перехопити повідомлення німецького флоту, що базується в Норвегії. Сигнал він проігнорував, але за п'ять хвилин, коли здавав вахту, повідомив про нього командиру.

— Повторення не було. Мабуть, якийсь рибалка на старому човні втрапив у халепу. Не дивно — в таку погоду.

— Я передам місцевим суднам. І про всяк випадок повідомлю у Вайтхолл[59].

— Дякую, сер.

У штабі корпусу спостереження здійнялася паніка. Звісно ж, сигнал SOS був зовсім не тим сигналом, який має подавати спостерігач, коли бачить ворожий літак, але там знали, що Том уже старий — хтозна, може, перехвилювався й переплутав? Тому в штабі увімкнули сирену повітряної тривоги, повідомили на всі пости та привели в готовність усі зенітки на східному узбережжі Шотландії. Оператор без упину викликав Тома на зв'язок. Безуспішно.

Звісно, ніякі німецькі бомбардувальники так і не з'явилися, тому військовий штаб запитав звіт: чому оголосили тривогу, а в небі, крім зграї гусей, так нікого й не побачили? Було надано відповідний звіт.

Берегова охорона теж отримала сигнал тривоги. Вони б навіть змогли відповісти, якби сигнал надійшов на потрібній частоті та на невеликій відстані від берега — але їх відповідь однаково ніхто не приймав. Наразі ж, оскільки сигнал надійшов на частоті корпусу спостереження, вони здогадалися, що його відправив старий Том. Але ж вони й так роблять усе, що можуть вдіяти в цій ситуації! Що б там у біса не трапилося.

Новини швидко досягли трюму. Худунчик, здаючи нову партію, почав просторікувати:

— А я вам скажу, що сталося. Старий Том упіймав полоненого й тепер чекає, поки військові його заберуть.

— Маячня, — відрубав Сміт, і його одностайно підтримали.

А ще сигнал SOS отримала субмарина U-505. Вона й досі була в більш ніж тридцяти морських милях[60] від Штормового острова, але Вайсман про всяк випадок слухав ефір — сподівався упіймати, як передаватимусь Глена Міллера[61]для американських солдатів у Британії. Неймовірно, але в момент передачі сигналу Вайсман крутнув ручку саме на цю частоту. Він негайно повідомив про почуте капітану-лейтенанту Хеєру й додав:

— Але частота була інша — не та, на якій ми чекаємо нашого клієнта.

Майор Воль (він досі був тут, і досі такий самий дратівливий, як раніше) ніяк не відреагував:

— Не звертайте на це уваги.

Хеєр не міг на це погодитися:

— Ні, на це треба звернути увагу. Це значить, що на поверхні щось відбувається, і ми можемо з цим чимось зіткнутися, коли спливемо.

— Однак це навряд чи нас стосується.

— Навряд чи, — погодився капітан.

— Ну тоді не звертайте уваги.

— Навряд чи — не означає «точно не стосується». Суперечка не вщухала аж до острова.

Таким чином за п'ять хвилин Ґодліман устиг отримати новини про сигнал SOS від військового флоту, корпусу спостереження, МІ-8 і берегової охорони. А вже сам професор зателефонував Блоггсу.

Блоггс тільки-но заснув, сидячи перед каміном. Раптовий дзвінок телефону так його перелякав, що він скочив на ноги й вже хотів бігти в літак. Слухавку підняв пілот:

— Так. Так, — сказав він у слухавку й простягнув її Блоггсу, — містер Ґодліман, питає вас.

— Привіт, Персі, — Блоггс трохи заспокоївся.

— Фреде, з острова хтось щойно відправив сигнал SOS.

— Хто? — труснув головою він, відганяючи залишки сну.

— Невідомо. Сигнал був лише один, без повторень. Відповіді вони не приймають.

— Я вже майже не сумніваюся, що він там.

— Я теж. У вас усе готово?

— Усе, крім погоди.

— Ну, хай щастить.

— Дякую.

Блоггс поклав слухавку й повернувся до пілота, який вже поринув у «Війну і мир».

— Той покидьок точно на острові, — повідомив він.

— Пречудово, — відповів пілот.

35

Генрі закрив дверцята джипа й повільно попрямував до будинку. Він знов одягнув той Девідів жакет для їзди верхи. Штани повністю були вкриті багнюкою, а мокре волосся прилипло до обличчя. Він помітно шкутильгав на праву ногу.

Люсі відступила від вікна й кинулася на перший поверх. Рушниця лежала в коридорі — там, де вона її залишила, коли увійшла. Жінка схопила її до рук — здавалося, зброя стала в декілька разів важчою. Це вперше в житті Люсі збиралася стріляти, і насправді вона не мала жодного уявлення, як переконатися, що рушниця до цього готова. Може, якби був час, жінка б розібралася, але часу вже не було.

Один глибокий подих — і Люсі штовхнула двері.

— Стояти! — голос звучав вище, ніж вона хотіла. У ньому вже чулася істерика.

Фабер тепло усміхнувся і продовжував