Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

пожухло, наче зів’яле листя. Ніщо більше не мало значення. Усе здавалося далеким і нереальним.

Віддалік гуркотіли хвилі — море приходило на одвічну зустріч із берегом. Тепер, коли Норман Дуглас вирубав ялини на своїй ділянці, Енн могла бачити маленький білий Дім Мрії. Які щасливі були вони там із Гілбертом — коли їм вистачало того, що вони разом, у власному домі, з їхніми мріями, любов’ю та мовчанням! О, то було, мов ніжний світанок — коли Гілберт дивився на неї з усмішкою, що призначалася тільки їй, коли щодня винаходив новий спосіб сказати: «Я кохаю тебе», коли вони ділили й радість, і горе.

А тепер… він утомився від неї. Чоловіки завжди були такі… і завжди будуть. Досі вона вважала Гілберта винятком, але тепер знала правду. І як їй звикнути, як пристосувати життя до цієї правди?

«Звісно, є діти, — тоскно міркувала вона. — Я мушу жити заради них. І ніхто не знатиме… ніхто. Я не дозволю, щоб мене жаліли».

Що це? Хтось мчав нагору, перестрибуючи по три сходинки, як робив Гілберт у Домі Мрії… як він давно вже не робив. То не міг бути Гілберт… але то був він!

Він удерся в кімнату, жбурнув на стіл невеличкий пакунок, схопив Енн за стан і полинув з нею у вальсі, наче веселий школяр, доки спинився, задиханий, посеред озерця, налитого місячним сяйвом.

— Я не помилився, Енн… слава Богу, я не помилився! Пані Герроу одужає — так сказав фахівець!

— Пані Герроу? Гілберте, що ти мелеш?

— Хіба я не казав тобі? Звісно, казав… але ні, то була така болюча тема, що я просто не міг… Усі ці два тижні я до смерті боявся, не міг думати ні про що інше. Пані Герроу з Лобриджа лікувалася в Паркера, він запросив мене для консультації. Я поставив інакший діагноз, ніж він — ми ледь не посварилися. Я певен був… я знав, що маю слушність, казав, що є шанси. Ми відправили її до Монреаля. Паркер запевняв, що живою вона не вернеться… її чоловік присягався мене застрелити, щойно побачить. Вона поїхала, а я місця собі не знаходив — раптом я все ж помилився й дарма її мучив? Але ні, сьогодні надійшов лист — вони підтвердили мій діагноз, прооперували її… вона житиме! О, моя дівчинко, я можу перескочити місяць! Я помолодшав на двадцять років!

Енн мала заплакати чи засміятися… і вона засміялася. Як то було чудово — знати, що можеш сміятися, хочеш сміятися! Зненацька все стало правильно й зрозуміло.

— Це, певне, тому ти забув, що сьогодні річниця нашого шлюбу? — ущипливо запитала вона.

Гілберт відпустив її лише на мить, потрібну, щоби вхопити зі столу пакунок.

— Я не забув. Два тижні тому я замовив оце поштою в Торонто — а надійшло воно щойно сьогодні. Мені було так соромно вранці, коли я не мав для тебе дарунка, що я не згадував про річницю — думав, що ти забула, надіявся, що забула. А зараз, коли ми повернулися, у кабінеті лежав дарунок і лист від Паркера. Дивися — тобі подобається?

То був маленький діамантовий кулон, що іскрився, немов живий, навіть у місячнім сяйві.

— Гілберте… а я…

— Приміряй. Шкода, що він не надійшов уранці. Тоді ти мала б собі прикрасу на вечір замість того старого сердечка. Хоча воно так зворушливо вмостилося у твоїй милій ямці попід шиєю. Але чому ти не вбрала зеленої сукні, Енн? Мені вона сподобалася — нагадала те плаття із трояндовими пуп’янками, яке ти носила в Редмонді.

(«То він помітив сукню! І досі пам’ятає ту, стару, якою так захоплювався колись!»)

Енн почувалася, наче відпущена птаха, вона знову летіла. Гілберт обіймав її, вони дивилися одне на одного в місячнім сяйві.

— Ти справді кохаєш мене, Гілберте? Я для тебе — не просто звичка? Ти так давно не казав, що кохаєш мене…

— Моя рідна, рідна й кохана! Я думав, що ти знаєш це без слів. Я не міг би жити без тебе. Ти завжди даєш мені сили. У Біблії є вірш про тебе: «Вона чинить для нього добро, а не зло, по всі дні свого життя[31]».

Життя, що кілька хвилин тому здавалося порожнім і сірим, було рожеве й золоте, і яскріло всіма барвами веселки. На мить забутий кулон упав на підлогу. Він був дуже гарний — проте лишалося ще стільки цінніших і більших чудес — довіра, мир у душі й натхненна, радісна праця, сміх і щастя… і давня спокійна певність незмінної любові.

— О, Гілберте, якби ця мить тривала довіку!

— У нас іще буде багато чудових митей. Настав нам час провести другий медовий місяць. У лютому в Лондоні відбудеться великий медичний конгрес. Енн, ми поїдемо на нього, а потім трішки помандруємо старою Європою. Побудемо тільки закоханими — це буде однаково, що знову побратися. Останнім часом ти сама не своя. («То він помітив!») Ти втомилася, тобі потрібен відпочинок. («Тобі теж, коханий. Я була безсоромно сліпа!») Я не хочу, щоб мене винуватили, буцім дружини лікарів умирають замолоду. Тож ми влаштуємо собі відпустку й повернемося додому бадьорими й свіжими, із цілковито відновленим почуттям гумору. Ну, приміряй кулон і лягаймо. Я до смерті хочу спати, уже кілька тижнів не міг виспатися — двійнята і ця тривога за пані Герроу…

— Про що це ви із Крістіною так довго щебетали в саду? — спитала Енн, поважно крутячись перед дзеркалом із діамантом на шиї.

Гілберт позіхнув.

— Не пам’ятаю. Крістіна просто базікала. Та ось один факт, який вона повідомила: блоха може скочити на відстань, у двісті разів більшу за неї саму. Ти знала це, Енн?

(«Вони розмовляли про бліх, доки я навісніла від ревнощів! Яка ж я була дурна!»)

— Чого це ви заговорили про бліх?

— Я вже й не пригадую. Можливо, після доберман-пінчерів…

— Доберман-пінчерів? А що це таке?

— Нова порода собак. Здається, Крістіна добре тямить у цьому. Але мене так мучила думка про пані Герроу, що я й не зважав на її оповіді. Вона щось казала, я пам’ятаю, про комплекси та пригнічення — модні теорії з нової психології, — про мистецтво, подагру, політику й жаб.

— Про жаб!

— Якісь досліди, що проводить один науковець із Вінніпега. Крістіна ніколи не була цікавою співрозмовницею, а тепер стала геть нудна. І злостива! Замолоду вона не була така жовчна.

— Хіба вона сказала щось лихе? — удавано безневинно мовила Енн.

— Ти не помітила? Ні, звісно, ні — тобі