Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 20. "Чотири сезони"

Глава 20 Чотири сезони"

Наступного дня, ледь відсидівши пари, я схопила свої записи й побігла до Вагара.

Сіра артефакторська мантія майоріла за мною, коли я протискалася крізь натовп на ринковій площі. 
Пронизливий осінній вітер розносив навколо вогкість і димні запахи.

Я раптом подумала, що треба ще встигнути забігти до крамниці й купити светр, вовняні шкарпетки й теплу куртку. 
А ще взуття, бо мої побиті черевики не переставали шокувати однокурсників. Добре, що мене більше ніхто не зачіпав.

Проходячи повз групу заможних купців, я випадково почула уривок розмови.

"...особняк на Королівській площі пустує. Кажуть, рід Морантів зубожів після смерті старого лорда, і спадкоємці змушені шукати пожильців," — говорив літній чоловік у дорогому камзолі.

"Таке володіння довго без господаря не залишиться," — відповідав його співрозмовник, погладжуючи доглянуту бороду.

Я завмерла на місці. 
Королівська площа! Серце Аркони! 
З одного боку — величні ворота королівського палацу, з іншого — головна дорога столиці, що веде до річкового порту. А також розкішні особняки знаті, кожен з просторим внутрішнім двориком і садом. 
У центрі — знаменитий фонтан з драконами, де кам'яні чудовиська вивергали воду, символізуючи стихії.

Серце закалатало об ребра. Ніби сама доля простягала мені руку!
Для "Чотирьох сезонів" потрібне було саме таке місце — в самому серці столиці, з садом, де можна розмістити затишні альтанки, з просторими залами для гостей...

"Хоч на місяць, хоч на тиждень, але цей особняк має стати нашим," — прошепотіла я, прискорюючи крок.

Коли я влетіла до таверни Вагара, там було не проштовхнутися.
Повітря було просякнуте ароматами смаженого у фритюрі тіста.
Дзенькіт посуду, гучні розмови та сміх зливалися в єдиний гул. 
Біля глиняних печей трудилися Корма та Гризь. Їхні обличчя блищали від поту, зелені руки миготіли, розкачуючи тісто й перевертаючи чебуреки, що шкварчали на сковородах. Два дужих орки, яких я не бачила раніше, снували між столами з підносами, заставленими тарілками та кухлями.

— Ось, візьми, поки гаряче! — крикнув один відвідувач іншому, простягаючи чебурек, з якого сочився ароматний сік.

— Гей, господарю! Ще вергунів з цукром до морсу! — крикнув хтось від дальнього столу.

Я ледве протиснулася до стійки, де Вагар командував, як генерал на полі бою.

— Кормо! Налисники підгорають! Гризю, дві порції вареників до третього столу! Харгу, поспішай з елем для пана в синьому плащі!

— Вагаре! — покликала я, махнувши рукою.
Орк повернувся, і його масивне обличчя розпливлося в ікластій усмішці.

— Рейн! Очам не вірю! — гаркнув він, перекриваючи шум. — Бачиш, що коїться? Твої рецепти цілий натовп збирають! Проходь на кухню!

— У мене для тебе новина, — я потрясла папкою з паперами. — Нам треба поговорити без свідків.

Вагар оцінювально оглянув зал, потім кивнув Гризю:

— Впораєшся тут без мене? Ми з пані Рейн усамітнимося для розмови.

Ми пройшли до комірчини за кухнею, де стояв завалений паперами стіл і кілька грубо збитих табуретів.

— Що сталося? — запитав Вагар, щільно прикриваючи двері й приглушуючи гамір таверни.

— Я придумала дещо... — випалила я, розкладаючи на столі свої креслення та записи.
— Дещо більше, ніж просто нові страви для твоєї таверни. Дещо, чого цей світ ще не бачив.

Я почала розповідати про свою ідею, і з кожним словом очі Вагара ставали все ширшими. Я говорила про ресторан "Чотири сезони", про чотири зали з унікальним дизайном і меню, про садові альтанки під відкритим небом і про те, як тонкі магічні ілюзії можуть створити особливу атмосферу для кожного залу. Я показувала ескізи, перераховувала страви, пояснювала, як усе буде влаштовано.

— І найголовніше, — сказала я, закінчивши основну частину розповіді, — на Королівській площі звільнився особняк. Ідеальне місце для нашого задуму.

Вагар сидів нерухомо, його потужні пальці злегка тремтіли, коли він перебирав мої папери, розглядаючи малюнки та списки.

— Рейн, я... у мене немає слів, — нарешті вимовив він, і в його голосі змішалися захоплення та страх. — Це... це як казка зі стародавніх сувоїв. І дорога казка, треба зауважити...

— Гроші в нас є, — нагадала я. — Твоя таверна приносить хороший дохід.

— Але не настільки, — похитав головою орк. — Особняк на Королівській площі... Навіть тимчасове володіння коштуватиме цілий статок.

— Ми можемо почати з малого, — не здавалася я. — Або взяти особняк на короткий термін, влаштувати... як би це назвати... пробний показ! Показати, що ми можемо, привернути увагу багатих покровителів, щоб вони підтримали нас золотом!

Вагар мовчав, і я бачила, як в його очах борються сумнів і жага пригод. Він потер масивне підборіддя і раптом тихо розсміявся.

— Знаєш, Рейн, відколи ти з'явилася, моє життя перетворилося на вир. Я був звичайним орком із заурядною таверною, де ледве зводив кінці з кінцями. А тепер... — він обвів рукою, ніби вказуючи на зміни. — Тепер у мене найкраща таверна в кварталі, від відвідувачів відбою немає, і я найняв помічників. І все завдяки тобі та твоїм дивним рецептам.

Він подивився на мої начерки.

— А тепер ти пропонуєш мені стати... головним кухарем найбільшого бенкетного дому королівства? — в його голосі звучала недовіра.

— Не просто найбільшого, — усміхнулася я. — Єдиного у своєму роді! Вагаре, зрозумій — це щось нове для цього міста. Місце, де їжа — це не просто харчі, а мистецтво та чарівництво. Де кожен зал — це окреме царство, окрема історія.

Орк встав і пройшовся тісною комірчиною, задумливо чухаючи потилицю.

— Якщо ми провалимося, я втрачу все, — сказав він, зупинившись біля крихітного віконця.

— Якщо ми не ризикнемо, то ніколи не дізнаємося, чого могли б досягти, — парирувала я. — До того ж у тебе залишиться ця таверна.

Вагар повернувся й подивився на мене довгим поглядом. Його жовті очі звузилися, а потім раптово в них спалахнув вогник рішучості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍