Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

Таборі Юпітера — ніколи. Ніхто в таборі не глузував з нього через те, що він азіат. Жодного разу. Усім на це було байдуже. Вони глузували з нього тільки через незграбність і повільність. Він навіть уявити не міг почуття свого прадіда — узяти на себе провину за знищення цілого табору, проти волі залишити легіон через те, чого не скоїв.

— А наш справжній дар? — поцікавилася бабуся. — Ти хоча б дізнався, який він?

Старі мамині розповіді завирували в його голові. «Бився, як бджолиний рій». «Найвеличніший з-поміж усіх драконів». Він пригадав, як мати з’явилась біля нього на задньому подвір’ї, наче прилетіла з горища. Як вона вийшла з лісу і сказала, що вказувала ведмедиці дорогу.

— Ти можеш бути будь-ким, — промовив Френк. — Вона весь час це повторювала.

Бабуся фиркнула.

— Нарешті, слабкий вогник загорівся у цій голівці. Так, Фаю Чжане. Твоя мати не просто намагалась підвищити твою самооцінку. Вона казала тобі правду у буквальному розумінні.

— Але... — Ще один вибух струснув будинок. Штукатурка посипалась зі стелі наче сніг. Френк був настільки спантеличеним, що не помітив цього. — Будь-ким?

— У розумних межах. Допомагає, якщо добре знаєш істоту. А ще краще, якщо ти опинився в смертельній небезпеці, наприклад у бою. Чого в тебе таке здивоване обличчя? Ти завжди повторював, що тобі незручно у власному тілі. Ми всі так почуваємось — кожний із кров’ю Пілоса. Цим даром тільки раз наділили смертну родину. Ми єдині у своєму роді серед напівбогів. Посейдон певно був у винятково щедрому настрої, коли одарив нашого предка, або у винятково поганому. Дар часто обертався прокляттям. Він не врятував, твою матір...

Назовні здійнялись радісні крики огрів. Хтось закричав:

— Чжан! Чжан!

— Іди, дурне хлоп’я, — промовила бабуся. — Наш час сплинув.

— Але... я не знаю, як користуватися своєю силою. Я ніколи... я не можу...

— Можеш. Або не доживеш до того, щоб дізнатися своєї долі. Не подобається мені це Пророцтво Сімох, про яке розповів Марс. Сім — нещасливе число у китайців — число примар. Але із цим нічого не вдієш. Ну, іди! Завтра ввечері Свято Фортуни. Нема в тебе часу, щоб його гаяти. Не турбуйся про мене. Я помру у свій час, і своєю смертю. Я не збираюся стати сніданком цих жалюгідних огрів. Іди!

Френк повернувся до дверей. Він почувався так, наче його серце пропустили крізь соковижималку, але вклонився бабусі із дотриманням усіх норм.

— Дякую, бабусю, — промовив він. — Ти пишатимешся мною.

Вона буркнула щось під ніс. Френку здалось, що він почув: «Уже пишаюсь».

Він витріщився на неї, приголомшений, але її обличчя миттю спохмурніло.

— Годі витріщатись, хлопче! Мерщій митись і одягатись! Причешись! Мій останній спогад про тебе, і ти красуєшся цією кудлою? 

Френк пригладив волосся і вклонився ще раз.

Його останнім спогадом про бабусю був її лютий погляд на вікно, наче вона уявляла, якого страшного прочухана дасть ограм, коли ті вторгнуться в її дім.

XXXVI Френк

Френк помився так швидко, як тільки було можливо, надів свіжий одяг, який підготувала Хейзел, — оливкову футболку і бежеві бриджі, серйозно? — а потім схопив запасні лук та сагайдак і помчав сходами на горище.

Горище було завалене зброєю. Його родина зібрала стільки старовинного озброєння, що його вистачило б на цілу армію. Щити, списи, сагайдаки зі стрілами висіли вздовж стін, — мабуть, не менше ніж в арсеналі Табору Юпітера. В одному вікні стояв скорпіон, приладнаний і заряджений, готовий для бою. У протилежному — щось на кшталт кулемета з численними стволами.

— Ракетна установка? — запитав він сам себе уголос.

— Ні, ні, — промовив голос у кутку. — Картопля. Еллі не подобається картопля.

Гарпія змостила собі гніздо поміж двох старих валіз. Вона сиділа в купі китайських сувоїв, читаючи по сім-вісім таких водночас.

— Елло, — промовив Френк, — де інші?

— Дах. — Вона глянула вгору, а потім повернулась до читання, поперемінно то перебираючи своє пір’я, то перегортаючи сторінки. — Дах. Огри дивляться. Еллі не подобаються огри. Картоплини.

— Картоплини?

Френк зрозумів її тільки, коли розвернув кулемет. Вісім стволів були заряджені картоплинами. Поряд стояв кошик, наповнений додатковими їстівними боєприпасами.

Він визирнув у вікно — те саме вікно, крізь яке дивилась на нього мама, коли він натрапив на ведмедицю. Знизу на дворі товпились огри. Вони штурхали одне одного, час від часу волали на будинок і жбурляли бронзові ядра, що вибухали в повітрі.

— У них гарматні ядра, а у нас — картоплемет?

— Крохмаль, — задумливо промовила Елла. — Крохмаль погано діє на огрів.

Дім затрусився від чергового вибуху. Френк хотів піднятись на дах і подивитись, як там Персі й Хейзел, але залишати Еллу одну було якось неправильно.

Він сів навприсідки поруч із нею, але не дуже близько, щоб не налякати.

— Елло, тут небезпечно через огрів. Ми незабаром полетимо на Аляску. Ти полетиш із нами?

Елла збентежено засіпалась.

— Аляска. Шістсот двадцять шість тисяч і чотириста двадцять п’ять квадратних миль. Символ штату: американський лось. — Раптом вона заговорила латиною, яку Френк зовсім трохи, але міг зрозуміти завдяки заняттям у таборі: — На півночі, далеко від богів, лежить корона легіону, син Нептуна там з криги впаде і як колода втоне... — Вона спинилась і почухала скуйовджене руде волосся. — Гм. Згоріло. Решта згоріла. 

Френк ледве дихав.

— Елло, це... це було пророцтво? Де ти його прочитала?

— Лось, — вимовила Елла, смакуючи слово. — Лось. Лось. Лось.

Дім знову затрясся. З-під крокви посипався пил.

Назовні заволав огр:

— Френку Чжане! Покажись!

— Дзуськи, — промовила Елла. — Френк цього не зробить. Дзуськи.

— Просто... залишайся тут, гаразд? Я мушу допомогти Хейзел і Персі.

Він підтягнув драбину до вікна.

* * *

— Доброго ранку, — похмуро промовив Персі. — Чудовий день, га?

На ньому був той самий одяг, що й учора: джинси, пурпурова футболка і куртка. Але все, безсумнівно, нещодавно випране.