Люко Дашвар - Ініціація

— А вдома? Тут?

— І тут! Нещодавно брали участь в акції на підтримку секс-меншин. Бо там були не тільки люди нашої орієнтації. Різні! Різні люди і організації, які підтримують свободу волі людини. І ми посеред них, ніби теж підтримуємо.

Ого! Повертаюся до вітальні, вмощуюся так, щоби роздивитися пацієнтку, коли вона виходитиме після спілкування з мамою. Хочу бачити обережну героїню сумнівних компромісів! Жительку глухого кута, консервативну берегиню демократичних прагнень власного тіла, суку, яка захотіла суку! Уява малює молоду м’язисту особу без вторинних статевих ознак, на носі — сонцезахисні окуляри. Окуляри — обов’язково, бо особа ховатиме очі. Ненафарбовані відверті очі.

— На все добре, гарного дня. — Повз вітальню до вхідних дверей котиться дебела жіночка років сорока з гаком: розмальована-красива, сукенка з блистками, підборчики високі, окуляри погубила, косує на мене привітно.

— Успіхів, Анастасіє, — благословляє її мама.

— Я наступного разу з дівчиною своєю прийду. Добре, Евеліно Василівно?

— Було б непогано, — погоджується мама.

Ця тітка — в авангарді? Бути не може. Це ж очевидно: вона прийшла до мами і бреше! Певно, самотня, всіма покинута-забута. Як пані Півник і Леся Ігорівна. Мужик на таку корову і не гляне, тож тітка тішить себе казками про прекрасну коханку. Певно, молоду, привабливу. І навіть прокололася, — знаю! — коли розповідала мамі про уявну дівчину, яка бреше братові і цілому світові, що має хлопця. А бреше не уявна дівчина! Тітка бреше! Тільки тому і витрачає гроші на сеанси в мами, аби хоч тут розповідати казки про те, що не самотня. І «зі своєю дівчиною» ніколи не прийде, присягаюся! Невже мама і досі не розкусила її? Так я поясню їй логіку своїх аргументів!

— Мамо! Поговоримо? — гукаю.

— Доню, все по порядку, — озивається тато. Всідається біля мене на дивані. Ромка з собаками вмощується на килимі, і всі ми чекаємо на маму, яка вже зачинила за брехливою тіткою двері, заходить до вітальні.

— Сімейна рада? — питаю.

— Ромі потрібна наша допомога, — мама опускається в крісло напроти нас із татом.

— У тебе знову проблеми? — із прикрістю дивлюся на брата, дивуюся: усміхається, як дурний.

— Ніяких проблем. Дім хочу купити.

— А чому не палац? Чи віллу на островах? — Він бісить мене. Відверто бісить. Схиблений на собаках йолоп! Сиди на своїх Русанівських садах на чужій дачі і не псуй мені настрій своїми дурнуватими планами.

Мама втручається, як завжди, вчасно. Пояснює мені:

— Рома знайшов дім для повноцінного життя. Йому не вистачає грошей. Ми з татом віддаємо все, що маємо зараз, але того замало. Потрібна ще тисяча доларів. Виручиш, Меланіє?

— А в чому прикол? — кажу їм обом, і мамі, і татові. — Ви нарешті вирішили долучитися до вирішення наших житлових проблем? Прекрасна новина! А чому розпочали свою благодійну акцію з Ромки? Чому не з мене? Бо я молодша?

— Ти поки одна, без сім’ї, — каже тато.

— Ромка теж один! Собак я не рахую! — відгавкуюся.

— Рома купує дім для своєї сім’ї, — наголошує мама.

Ромка киває, усміхається ще дурнуватіше, як на мене.

— Ми з Яною знову разом.

— Ну, класно! — кажу. — Нарешті ти зробив хоч щось гідне справжнього чоловіка.

— Ми знайшли ульотне місце! — вихлюпує брат. — Ліс, річка неподалік. Луки. Дім міцний. Там усім буде добре: і нам з Яною і малою, і Брайану з Брукс. Розплідник почну будувати. Планів — купа.

— І де такі ульотні місця?

— Сто кілометрів від Києва.

— Ти хворий?! Чи дауншифтер? Чи просто даун?!

— Меланіє, досить, — мама каже це дуже рівним ввічливим тоном, та я розчуваю хвилю тривоги за мене, яка вирує в ній. — Просте питання. Зможеш допомогти?

— Сестро, я віддам! — підключається Ромка.

— Віддавай! Ти і так мені винен купу грошей!

— Меласю, облиш! Ти ж не така, — обурюється брат.

Мені стає тепло: років сто ніхто не називав мене Меласею. Та того тепла замало, аби воно повернуло мене в сім’ю, яка згадала про мене лише для того, аби використати. А я знаю, що буває з тими, кого використовують: їх викидають.

— У мене немає вільних грошей! — підводжуся, дивлюся на них із викликом. — Чи, думаєте, це легко — жити самостійно без будь-якої підтримки? У мене немає чоловіка, який би турбувався про мене! Я власним коштом винаймаю житло! Моя робота дає мені гроші, яких вистачає лише на найнеобхідніше! Без лакшері живу! Та хіба вас це турбує?

Тато теж встає. І Ромка. Навіть Брайан і Брукс підхоплюються, з підозрою дивляться на мене прекрасними бурштиновими очима. Тільки мама завмерла в кріслі, дивиться крізь нас в одну точку. Мамі погано, я бачу. Я… краще заплющу очі на те, що їй погано, бо це справедливо, і хай сама розбирається з наслідками свого виховання, бо сама так навчила!

— Якщо в тебе біда, давай відкоригуємо плани, — каже мій добрий брат. — Спочатку твої проблеми вирішимо.

— Доню, ми любимо тебе, — нагадує тато.

— Тоді не відривайте від мене шматки моїх грошей, моїх емоцій, моїх проблем! Чуєте? Що за несподівана зміна пріоритетів і принципів? Ви вчили нас із Ромкою жити власним життям і власним розумом! Розраховувати на власні сили і гроші! Хай Ромка і розраховує на ту суму грошей, яку сам заробив! Я причому? Чи в нас тепер колгосп?! Так я проти. І не треба за мене вирішувати мої проблеми! Впораюся, бо все моє — при мені, а не тут, біля вас! — гнівна тирада висмоктує з мене сили.

Бігти геть! Не хочу їх бачити, бо заведуся остаточно і тоді вони почують усе про людей, які ницо використовують інших під різними, дуже правильними гаслами! І дарма тато згадав про любов! Любов — найпоширеніший маркер в арсеналі тих, хто любить використовувати інших.

— Піду! — і вже йду.

Не суну, майже біжу до дверей, а тут мама. Знову мама! Не здається!

— Тут таки ще лишилося дещо твоє, доню!

Обертаюся до неї.

— Ні, мамо! Тут більше не залишилося нічого особисто мого! Навіть ви з татом — не тільки мої. Наші з Ромкою!

Мама йде до мене, випростовує руку. На відкритій долоні — коробочка, в які зазвичай кладуть ювелірні вироби.

— Це ж твоє? — На маминій долоні — щедрий дар старого нотаріуса Реформаторського, вдячність за опрацювання його суперечливої праці. Я прийняла той дар у мить душевної спустошеності, жодного разу не відкрила коробочку і, коли бідне серце погнало з Лівого берега на Правий, у батьківську оселю, закинула коробочку в шухляду комода. І забула.

— Моє…

Беру коробочку, план такий: демонстративно відкрити