Александра - Напівдоторком, Александра

Так. Припустимо мої здогадки виправдаються. Тоді думаємо логічно. Якщо «Ви не розповіли?» значить — це точно хтось з наших спільних знайомих. Хто чисто теоретично міг би підійти за віком? Хто поводив себе дивно і робив дії відносно мене, що ніяк не можна було пояснити?

В голові промайнув, раптом, спогад:

 «Мовчи Саня, просто мовчи. Не рий собі ще

глибшу могилу, на цей раз послухай мене, не

лізь у ці бісові ігри, дай Руслану розібратися самостійно.» 

Ось це звертання «Саня». Воно було таким дивним, таким знайомим і рідним…

Ні…ні..ні….

Цього просто не може бути! Він не може бути моїм батьком. 

Людина, з якою я знайома більше пʼяти років. Той кого, я моментами ненавиділа лютою ненавистю виявився моїм батьком.

В мене почався істеричний сміх, котрий ніяк не припинявся.

Господи..

Чоловіки стояли на парковці не відриваючи погляду один від одного. Руслан більше не діставав зброї. В його голові було тисячі запитань, котрі потребували відповідей , але вийшло сказати лиш одне:

— І куди ти відправишся?

— Ще не знаю. Певно, на інший кінець світу. Хоча, думаю мене і там знайдуть.

Руслан посміхнувся. Вони обоє знали, що це станеться. 

— Ти мене ненавидиш. — Раптом промовив Осадчук. Це було не запитання — констатація факта.

— Якась частина мене тебе ненавидить за те, ким я став. Але інша вдячна, по тій самій причині. 
Чоловік нічого не відповів на це, лише посміхнувся і кинувши, останній прощальний погляд сів у машину. 
І от було щось у тому погляді невідворотне.