Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 39. Поєдинок

Ярош не намагався залякати мене вогняними кулями чи іскрами з пальців. В його очах була спокійна впевненість, і вона переконувала краще за будь-що інше: він не збирається програвати. 

Єдиним приготуванням до бою для Вереса стало те, що він під моїм скептичним поглядом відкинув під стіну меча, вочевидь, не плануючи ним користуватися. Я не хотіла, щоб він грав у піддавки, але протестувати все ж не стала. 

Артей, як і минулого разу, почав відрахунок назад. 

Три. 

Ярош примружився і посміхнувся мені хижою, небезпечною посмішкою, якої мені не доводилося бачити ніколи раніше. 

Два. 

Я відчула, як моє лице нагрівається проти моєї волі, але не відвела погляду. Часу на сум'яття немає. 

Один. 

Ми з ним використали чари одночасно. Він – льодяну стрілу, що прошила простір між нами менше, ніж за мить, я – щит. Він встояв, але я похитнулася назад від сили закляття, і заледве встигла відбити наступне – блискавку, що ледь не обпалила мені брови. 

Ярош послав третє закляття. Четверте, п’яте – я тільки встигала поновлювати захист. Він не давав мені навіть миті на те, аби перейти в атаку, завдати йому хоч одного удару. Після сьомого чи восьмого чару, якого я дивом уникнула, я вирішила ризикнути. 

Зняла щит всього на мить, аби захопити під свій контроль його руку.

Вдалося! Очі Яроша на мить округлилися, коли він зрозумів, що вже не має влади над частиною свого ж тіла, але для мене було запізно – я не встигла струсити з його долоні подув вітру, і він зніс мене з ніг, збиваючи концентрацію. 

– Непогано, Таво, – сказав Ярош, прокручуючи рукою у лікті, поки я намагалася піднятися. – Але недостатньо.

Він вдарив блискавкою по підлозі в місці, де минулої миті була я, але я встигла перекрутитися. Тільки дивом – я відчула, як розпікся камінь під спиною, і тоді кинула у Яроша дитячу підніжку. 

Просто зі злості, бо то були такі прості чари, що вміли відбивати навіть діти. Він відбив – але через це пропустив наступну ментальну атаку, і таки розтягнувся на землі – в нього відмовила нога. 

– Непогано, Яроше, – прошипіла я, піднімаючись на коліна. – Але мене ти так просто не здолаєш. 

Потім ми знову вдарили одночасно – два закляття зіштовхнулися у повітрі та розлетілися іскрами. Але я знала, що Ярош вдарить підступно, тому кинулася у протилежний бік коридору, та саме вчасно – підлога задиміла, а потім вибухнула потоком розпеченого пару. 

Я також послала вслід за своїми чарами ще одні – і Ярош почав часто кліпати, не розуміючи, чому він нічого не бачить. 

– Брудний трюк, Таво, – прогарчав він, але в його голосі я вловила… захоплення? Він смикнув за свій захист, і мені з боєм довелося відпустити, аби ухилитися від куль світла, що Верес почав посилати в усі боки без розбору. 

Студенти, що спершу намагалися підібратися ближче, тепер сиділи попід стінами, нажахані, і намагалися не висовуватися, аби випадково не отримати підступним прокляттям в голову. 

 Я кліпнула, намагаючись скинути з очей сльози від надто яскравого світла, а в наступну мить Ярош опинився вже зовсім близько: він тримав у руці якийсь темний і точно небезпечний прокльон і мітив ним мені у серце. 

Я виставила руки вперед і приготувалася робити трюк, який завжди вводив у ступор мого Вчителя. Він не вдавався навіть таким досвідченим менталістам, як він сам, а значить, був чудовою зброєю у рукаві. 

Закляття летіло мені прямо у долоні, і Ярош розширив очі, розуміючи, що я зовсім не ставлю захист. Він спробував зупинити кулю, та було вже надто пізно; я вливала сили у руки, готуючись відобразити його закляття, як дзеркало, а потім…

Воно вдарило по мені, як блискавка і грім, і я перевернулася в повітрі, а потім впала на кам’яну кладку так, що з легень вибилося усе повітря. Я бачила тінь Яроша на граніті й спробувала піднятися, впираючись в долоню, але нічого не вийшло. 

Низьке гарчання вирвалося з горла проти волі, і я щосили вдарила кулаком по підлозі. Знову цей нашийник! В металі заіскрило, і кілька жаринок магії обпекли шию. 

Збоку почувся принизливий сміх. 

– Оце ж слабачка! Ні на що не годна! 

Мейлі.

– Як ви її, пане Вересе!

Перед моїми очима з’явилася простягнута долоня, і я в неї злісно вхопилася, витягуючи себе у вертикальне положення. В очах Яроша була сталь, але дивився він не на мене, а на свого студента. 

– Таво, можеш зайняти залу, – сказав він крижаним голосом. Його очі все ще свердлили Мейлі, і той зіщулився. – Думаю, моїм студентам потрібно спершу навчитися поваги, а не бою. 

Я наполовину вишкірила зуби, а потім зупинилася. Мені не потрібні подачки. 

…Але ціною ще однієї маленької помсти Мейлі? Що ж, один раз я зможу це прийняти. 

– Дякую, – кивнула я і відразу ж насупилася від болю, що пробіг хребтом. Ярош, все ще не дивлячись на мене, підтримав мою спину долонею і провів по ній пальцями. 

Потім швидко забрав її, наче щойно зрозумів, що зробив. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍