Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Він кивнув мені, і в його очах за всього одну мить прослизнуло і вибачення, і ще щось, чого я не зрозуміла, а тоді повернувся до своїх студентів. 

 – Ходімо, – махнув він рукою. – Здається, пора провести ту розмову, що назрівала вже дуже давно. 

Він почав йти до виходу першим, а студенти бойовики невдоволено попленталися за ним. Краєм вуха я ще вловила обривок Ярошевих слів:

– Я пробачив вам лабораторію, я закривав очі на прогули і вилазки в місто…. Але більше я не…

– Кхм. 

Я здригнулася і повернула голову до купки моїх студентів, що забилися один одному під плечі. Артей глитнув і подивився на мене розширеними очима.

– Це було… неймовірно! 

Я видихнула і відвела очі. Та яке неймовірно – Ярош розпластав мене по підлозі, а залу дозволив зайняти тільки з жалості. 

– Облиш, – відмахнулася я. – Всі ми тут були. Я програла. 

Це не було соромно; але все ще дуже неприємно. 

Артей подивився на мене, наче я сказала якусь дурницю, і повільно похитав головою. 

– Ви не розумієте, – видихнув він тихо. – Це ж Верес! Найсильніший чаклун короля! Жоден з нас не може витримати й одного його удару. Він б’є так, що ми не встигаємо ні відбити, ні атакувати самі. 

Леонард підтягнув окуляри та стиснув підручники до білих кісточок. 

– Ми думали, що вдарити його чарами взагалі неможливо. Ні в кого раніше не виходило! 

Я скривила губи, намагаючись втримати посмішку. Що ж, можливо, тоді все не так і погано. Зрештою, я знала, що Ярош сильний. 

Артей, все ще дивлячись на мене так, наче я почепила місяць на небо, підняв у повітря новенький ключ, що лишив Ярош, і нарешті відкрив бойову залу. Вона виглядала просто – з малесенькими віконцями під самою стелею, і без будь-якого меблювання взагалі. Ідеальне місце для того, щоб використовувати чари без жодних хвилювань.

***

Хвилюватися не довелося – як і використовувати чари. Я довбила вже вчетверте про те, як саме потрібно тягнути за нитки магії, але наче говорила в пустоту: щонайменше, ніхто взагалі нічого не розумів. 

– Не так різко! Ти ж не кулями вогняними кидаєшся, спокійніше! 

Артей дивився на мене квадратними очима і взагалі не розумів, чого я від нього хочу. 

– Але я і так спокійно все роблю. Я завжди так використовую магію, – він розвів руками, а я вдарилася лобом об складені долоні. Це було просто безнадійно. 

Я озирнулася в усі боки й побачила таку саму невтішну картину: п’ятнадцять довбнів розбрелися по залі та намагалися викликати хоча б іскру ментальної магії. Вони розмахували руками, глибоко дихали, концентрувалися на очах супротивника, а результат був один. 

Жодного результату. 

Я повільно сповзла по стіні на підлогу і вперлася лицем у коліна, намагаючись порахувати подумки до десяти. Мав бути якийсь спосіб щось їм пояснити, відкрити у них якесь розуміння менталістики, її повільного, плавного руху… 

– Що, ми зовсім безнадійні? – запитала Грета, сумно накручуючи косу на долоню. Я подивилася на неї знизу догори та притримала чесну відповідь. 

А тоді… 

Тоді я зрозуміла. 

Я підскочила на ноги й подивилася на своїх студентів так, наче вперше їх бачила. 

– Що? – запитав Леонард, опускаючи долоні після чергового неуспішного закляття. В нього взагалі за всі ці тижні не було жодного успішного – і він, без перебільшень, був найбільш безнадійним з усіх.  Та все ж я обдарувала його широкою посмішкою і поманила студентів до себе пальцем. 

– Зараз ви повні нездари, – повідомила їх я. – Але це може змінитися. Я знаю один спосіб, який допоможе вам зрозуміти та відчути магію. Так колись менталістиці навчили й мене. 

Я побачила, як на лицях половини з них розквітає надія. 

– Але… – я спинилася та обвела їх уважним поглядом. – Ректорові це не сподобається. Можуть виникнути проблеми, тож хто не готовий спробувати, змушувати не буду. 

Я не очікувала, що хтось відмовиться – окрім, можливо, Леонарда, але він стояв тихо. Та всього за кілька митей у повітря невпевнено піднялася рука Артея. 

– Що? – нетерпляче запитала я.

Він відвів погляд, але все ж тихо сказав.

– Я не можу, – він вловив мої примружені у недовірі очі й пояснив. – Я тут тільки завдяки королівській стипендії. І я не можу її втратити. 

Я повільно кивнула. Що ж. 

– Гаразд. Як і обіцяла, змушувати не буду. 

Решта студентів стояли тихо – навіть Грета, яка також вступила в академію тільки завдяки стипендії. Вочевидь, її тяга до знань переважувала можливі наслідки. Всі студенти дивилися на мене, очікуючи хоч якихось пояснень, і я їх дала. 

– Наступного заняття будемо розкурювати заборонені трави. 

Серед студентів поширився задоволений і вражений гул.