Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

вам ніхто напевно не скаже… З іншого боку, якщо вже на те пішло, я вірю, що лише Змій здатен зупинити кощів. Я доведу… В мене є чудові викопні раритети. Там картини з перемог Змія… — професор заходився відкидати простирадла, що затуляли експонати.

Тюрин подивився на нього з жалістю. Коли світ валиться у тартарари, кожен шукає свої закутки для порятунку. Для професора це — артефакти з минулого. А для самого Тюрина? Ще кілька тижнів тому назвав би усмішку Василини. А тепер тільки згадка її імені викликала ніякове мовчання. Жоден до кінця не вірив у можливість щасливого порятунку.

— Добре, що дурно базікати. Треба дістати бісові ключі. Парфентію, на вас зерно. Воно у моєму кабінеті. У столі. Ключ ви маєте. І знайдіть Гальванеску, здається мені, він знає, де риба. На вас… — поліціянт розвернувся до професора і на мить замислився. — Спробуйте зрозуміти, що то за сльози матері й чи знак Апі є одним з ключів. Рештою займуся я. І ще одне, — Тюрин відвів убік вовкулаку. — Перекажіть Скалонне, що я хочу зустрітися.

*

— Я б вас не впізнав, Олександре Олександровичу, — промовив відживлений до огрядного чоловіка у штатському, що кутався у найтемнішому кутку «У кривого чорта».

— Зате вас неможливо сховати, пане відживлений, — не своїм голосом прохрипів Скалонне. Тюрин ледь притлумив посмішку, оцінюючи маскування: високий комір пальта, насунутий на очі капелюх-казанок, а під ним — пишні бакенбарди і лискучі щоки, які так часто кожен киянин бачив зі шпальт газет. Місце обирав людиноподібний з надією, що де-де, а тут ніхто не впізнає шефа міської поліції, бо просто не повірить у таку можливість.

— Навіть не знаю, чим ви їм допекли, але краще не висовуватися, — гострі очі уважно оглянули підлеглого. — А ви точно не причетні до того…? — Скалонне хотів сказати «звірства», але стримався.

— Ви хочете запитати, чи не подер я того домовика з Кирилівки у нападі люті, як це часто трапляється серед нечисті? Ні, це не я. І в мене є підстави стверджувати, що це справа рук тих, хто викрав панну Айвс і кого ви покриваєте.

— Ну-ну, дорогенький, не забувайтеся, — знову прохрипів поліцмейстер, — я заліз у цю діру тільки тому, що ви попросили. Ситуація у місті критична. До нас ідуть військові. І справа не тільки у кощах. Хоча ця бісова зараза, з якою ми нічого не можемо вдіяти, дає чудовий привід нас розчавити. Поки ви тут… — Скалонне нахилився ближче. — Зранку Четвертий відділ забрав Петюню. Нібито за участь у таємній революційній організації. Був обшук у Міській думі. Політичні розпускають чутки, що гласні з нечисті організували ложу змієпоклонців. Учора ввечері стріляли біля Арсеналу. І не через кощів. Люди і нечисть палили одні в одних. Ви розумієте, до чого йде? Місто роздирають на шмаття. Ми на пороховій діжці. Або ті, — Скалонне виразно звів очі догори, — віддадуть Київ на поталу кощам, а потім зайдуть більшими силами і випалять усе дощенту, або влаштують різанину дорогою до західного кордону. Війна з Цісарською Імперією от-от розпочнеться. Кому хочеться тримати в тилу заражене революційними ідеями місто?

— Я чув, органи влади планують евакуювати?

— І що — ви пропонуєте Скалонне тікати? — пишні вуса Київського поліцмейстера ображено здригнулися. — Я ніколи цього не робив і не збираюся починати. Це моє місто!

Відвідувачі за сусіднім столом злякано озирнулися.

— Тоді я вкотре пропоную нам допомогти один одному, — проказав Тюрин. — Я знаю, як здолати кощів. Але мені потрібні всі сили поліції.

Від подиву поліцмейстер звів брови, від чого заворушився капелюх-казанок.

Тюрин виклав свій план. Скалонне мовчки вислухав. Його обличчя залишалося незворушним, лише щоки здригалися від гри жовен під шкірою.

— Якщо навіть усіх зніму, це краплина в морі. За новими зведеннями, кощів уже кілька тисяч. Ви впевнені, що армія підключиться? Ставки зависокі. Хочу вас попередити. Петюню не просто так узяли. У міській поліції ще до вас оселився кріт з Четвертого відділу. У нашому місті нікому не можна вірити.

— Армія буде, — сказав Тюрин, не зводячи очей зі Скалонне.

— Якби мене попросив хтось інший… Отак — не розкриваючи подробиць… То вже б…

— Я знаю, Олександре Олександровичу. Ви маєте мені довіритися. Це єдиний шанс. Я пришлю Топчія по фенікс.

Скалонне невпевнено кивнув. Тюрин підвівся і швидко, не обертаючись, попрямував до виходу. Якщо йому не вдасться переконати Вишиєвського, вся міська поліція загине на його прохання.

*

Управління генерал-губернатора нагадувало вокзал. У дворі стояло кілька екіпажів, гарцювала спеціальна охорона, на підводи вантажили меблі, картини й коробки з теками. Відживлений помітив кілька ящиків під маркою Марцинчика. Губернська влада ризикнула прихопити живий сік. Люди з підозрою поглядали на синьопикого, лише приставлений до коней канькач привітно всміхнувся, похитав гострими конячими вухами і продовжив підгодовувати кобилу.

— Прошу за мною, — наказав ад’ютант і під здивовані погляди охорони провів Тюрина до Вишиєвського.

У кабінеті Олексія Митрофановича панував той самий чемоданний настрій. Шафи світили голими полицями, коло канапи стояла батарея перев’язаних мотузками книжок. На башті з тек, як весільний генерал, красувався фікус в очікуванні на переїзд.

Вишиєвський, як і минулі рази, сидів за столом і щось швидко писав. Пов’язка на вибитому оці трохи сповзла й оголила потворний шрам на вилиці.

— Олександре Петровичу, добре, що зайшли, — чиновник указав на крісло, ніби це він, а не Тюрин просив про зустріч. — Що ж, розповідайте, як успіхи у боротьбі з кощами. Коли нарешті позбудемося огидних перетворених?

Відживлений однією рукою переставив забиту документами коробку і, не знімаючи зимової шинелі, всівся на звільнене місце.

— Бачу, навіть ви не вірите в успіх, якщо вже розпочали евакуацію, — Тюрин обвів поглядом кабінет Вишиєвського.

— Ні, це не через кощів, — спокійно відказав чиновник з особливих доручень, ставлячи підписи на черговому документі. — Хоча міська влада могла б краще виконувати свої обов’язки. Прошу забрати!

Ад’ютант, що завів його до кабінету, попри негучний окрик, зреагував миттєво. Схопив зі столу теку і безшумно вибіг.

— Скажу вам чесно, Олександре Петровичу, — провадив Вишиєвський, — часи складні. Імператор уже підписав указ про загальну мобілізацію і початок війни. Оприлюднять з дня на день. Сюди вже рухається восьма армія Брусова. Вони і переберуть владу від цивільних до подальших вказівок. Офіційно — для звільнення міста від кощів. Реально — для приборкання нечисті й перетворення Києва на надійний тиловий плацдарм. Я залишаюся до їхнього прибуття і передаватиму справи. Звісно, говоритиму і про вас. Надійний агент-людиноподібний буде корисний і за таких нових умов. Хоча доведеться постаратися. Генерал Брусов не прихильник ліберальних методів. Чесно