Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

— Хіба німецький офіцер не повинен бути готовий кожної миті виконати наказ фюрера? А за вами борг, фон Шеллер… Будемо вважати, що з цієї хвилини вам уже все ясно. В кого ж все-таки є зауваження по суті?

— Можливо, я прослухав, — кинув Клинченко, — але не уявляю собі, хто прикриє цілу армаду беззахисних транспортників, які перекидатимуть десант: винищувачам і в один кінець пального не вистачить…

— Оце справді по суті. Відчувається моє вишколений, — не стримався від похвальби Долл. — Так, я не говорив про прикриття, бо його не буде. Встановимо на транспортах ще по одній турелі. Великокаліберні кулемети у нас будуть. Крім того, курс прокладемо в обхід районів бойових зустрічей нашої та більшовицької авіації…

— Дякую, все ясно, — відповів Микола.

Така інформація для Центру справді варта була подяки.

Резюмуючи обговорення, головуючий сказав, що план в основному схвалюється. Треба тільки форсувати підготовку, з урахуванням зауважень майора Марвіца по підсумках інспекції, і бути готовими до вильоту наприкінці лютого.

— За місяць ми недоліків, указаних інспектором, виправити не встигнемо, — наважився знову встряти в розмову фон Шеллер.

Шеф, не зганяючи з обличчя своєї показної усмішки, вищірився:

— Я запросив вас сюди, капітане, не для того, щоб мати постійного опонента. Обстановка вимагає повної готовності десанту на кінець лютого. Це бойовий наказ. І якщо ви його не виконаєте, — ніхто не позаздрить вам, капітане! Бажаю успіху!

Всі, крім Марвіца, вийшли. В машині зондерфюрер докоряв начальникові школи:

— Нащо ви полізли до нього з тими стрибками? Вилетимо тоді, коли будемо готові. Не він один вирішує. Невже ви думаєте, що я хочу накласти головою?

— Ну, п'ятий ешелон — не перший, — в'їдливо відповів фон Шеллер. — А втім, я впевнений: не буде й другого. Твердо обіцяю: перше ніж ми загинемо — попередимо вас про небезпеку.

— Чому ж ви не виклали своїх сумнівів на нараді?

Капітан промовчав. А Клинченко, що звик оцінювати кожний факт з точки зору розвідника, зрадів: ще рік тому така розмова між двома офіцерами, та ще й в абвері була б просто неможливою. Хто насмілився б сперечатися з приводу наказу й брати під сумнів схвалене самим фюрером?

Від запрошення начальника школи пообідати зондерфюрер відмовився. Він поспішав на аеродром. Війська Третього українського фронту стояли біля воріт Кривого Рога і «корпусові» Долла випадало чергове «вирівнювання фронту».

— Обстановка вимагає моєї невідкладної присутності. Якщо ви не заперечуєте, обер-лейтенант відвезе мене на аеродром.

— Тоді щасливої дороги!

— А вам щасливого стрибка.

— Чому стрибка? Хіба літак, на якому ми з капітаном полетимо, не приземлиться? — поцікавився Клинченко, лишившись віч-на-віч із Доллом.

— Невже ти ще не знаєш? «Стрибок» — кодова назва нашого десанту.

— Я ще багато чого не знаю: хто, наприклад, людина, в якої ми були?

— Хіба ви ніколи не зустрічалися?

В запитанні зондерфюрера відчувалась іронія.

— Щось не щастило, — відповів йому в тон Клинченко.

— Я жартую, звичайно, але така зустріч могла б відбутися ще багато років тому. Коли ти вчився в Харківському інституті журналістики, наш нинішній шеф — гер Баун був у цьому місті третім секретарем німецького консульства. Вірніше, лічився на цій посаді, а в дійсності займався тим же, що і тепер.

— Чим же він займається?

— Відстав ти, Миколо! Баун — права рука начальника «Валлі-один».

— Світ, справді, тісний. Шкода, що ми з ним тоді не зустрілися…

Сказано це було дуже щиро.

Життя в школі знову пішло тією ж колією. Тільки дещо швидше. Фон Шеллер заходився виконувати вказівки Марвіца: подовжив навчальний день, офіцери подвоїли вимогливість до курсантів. А щоб і психологічно тримати їх у стані бойової готовності, кожному видали недоторканий запас продуктів, ще по два комплекти одягу — радянську військову форму і цивільні костюми, планшет з набором карт району майбутніх дій.

На околишніх висотах уже й сніг розтанув, збігши струмками в річку Прегель. Потім зазеленіли луки й сади на її берегах, а наказу вилітати все не було. Лише початок травня приніс новину, та й то цікаву хіба особисто Клинченкові: до Нойхова приїхав Федоров. Той самий, що був колись у Грубешові «комерційним» агентом при «ресторані» Долла і першим наставником Миколи в абвері, а пізніше вводив його в оточення гетьмана Скоропадського. Долл знову збирав докупи своїх колишніх друзів і постійних партнерів по пляшці: на всяк випадок йому хотілося мати навколо себе відданих людей.

Федоров зрадів зустрічі з Клинченком. Пригостив добрим рейнвейном, привезеним з Берліна. Про себе розповідав не дуже охоче: похвалитися старому білогвардійцеві було нічим. Для оперативної роботи абверівці вважали його вже непридатним. Останній рік він провів у «Лисячій норі» в ролі чи то нахлібника, чи то хлопчика на побігеньках. У мирний час його давно викинули б туди, звідки взяли, — на смітник. Але в умовах тотальної мобілізації, тотального шпигунства і ця покруч білої еміграції й фашизму ще могла придатися. Коли фон Шеллер попросив прикомандирувати йому перекладача для десанту, зондерфюрер зупинився на Федорові. На Тірпіцуфер заперечувати не стали.

— Відчуваю, — сказав Федоров з п'яною відвертістю Клинченкові, — що з цієї операції я не повернуся. Але й життя моє вже мало чого варте. Згоден заплатити останніми роками, щоб знову побачити Росію й лягти в рідну землю. Нікому я вже, друже, непотрібний, на віть німцям.

Підозріваючи провокацію, Микола почав було для годиться щось заперечувати, але Федоров тільки рукою махнув:

— Вік прожив, а оглянутися немає на що. Е-е-х, як дорого платимо ми іноді за помилки молодості!..

Відчувалося, що говорить він щиро.

Остаточно в цьому переконався Клинченко, коли Федоров, знявши з себе золотий хрестик і мовчки потримавши його з хвилинку в руці, схвильовано повів далі:

— Ви ще молодий, Миколо Романовичу, дасть бог, пройдете і це випробування, виживете… Пообіцяйте ж виконати мою останню просьбу: розшукайте в Росії мого сина. Не дивіться на мене так здивовано. Я кілька разів одружувався за кордоном. Але перша моя дружина і син Рюрик лишилися в Ростові. Благаю вас — розшукайте сина. Передайте йому це як батьківське благословіння. Передайте мій