Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

на Базиліку… London Street!.. сто разів таке зробили!.. тисячу!.. крилами!.. розмахом! дедалі ближче… і на північ! на північ! звідки прилетіли з дому!.. завертають на баню… на мармурове яйце… на авеню лишають тінь… на Сакре-Кер… десять… дванадцять… двадцять тіней!.. застують бенгальські спалахи… прошмигують! прошмигують! бувайте! брррум!.. Жуляка зі своїм носярою… лице? більш його не бачу!.. знову бачу! радість мавполюда! руками махає? ще й як! онде! що думаю? звиняйте!.. мов дзиґа! туди! сюди! гоп! до поручня!.. схопився! останньої миті схопився! перекидається? ні!.. задній хід!.. хтивий акробат!.. що тут скажеш!.. як він підкорив циклони?.. і небо, з якого все на нас спадає? бенгальські вогні! бррруми! пікрати! порухом пальця! його пальця! небо як бутафорська стеля! десять! п'ятнадцять!.. двадцять церков навиверт!.. і Люксембурзький сад! вам здається, я прибільшую?.. уся Гірка напинається й вихиляється!.. асфальт, стоки, вітрини покраяні, як і небо!.. а що суне по авеню!.. не повірите! все кипить! овва! знаєте місце, де багато бузку? зарості? там танці завжди були! біля ресторану! усе навиверт!.. ви не знали… і ще більше вогню! гримучого! тріскучого!.. хто там був, вам скаже!.. Слухайте людей надійних, з вільним розумом… не фанатиків «лондонських» радіохвиль, що втратили усе людське! що й по двадцяти роках у них очі не свої від зизуватості… косоокості… оманливості… химерності!.. а вуха? ще несамовитіші, ніж у мене! геть не те чують!.. і не звідти!.. з півдня! із заходу! зі сходу!.. Трапезунд!.. Мармара!.. Черчілль!.. Мікадо! полюси!.. усенезнайки!

Обов'язок — от людський дороговказ! від дурниць застерігає… Мій Обов'язок — то був Безон, мої пацієнти, мої вірні хворі…

Розбурханість стихій, потопи, валки літаків, розхлюп червоних злив! зелених! синіх! земні глибини вибухають лавою, небо вивертається, що вдієш! покинь мою душу! дай спокій! ні! ні! ні! лишайся тут, любонько! не ремствуй! поглянь лише, он як Безон палає! жахливі руїни від Уя до Аржантея! кажу тобі! і весь б'єф! уся вода! від Сартрувілля після закрутини… далі за Круассі… Кар'єри! береги! сто заводів! «Лоррен»! «Оксидрік»!.. Вулкан… не менше двадцяти страшенних вибухів… я згадав про береги… а рибалки? піднесені в повітря! висять на димарях!.. десяток! два! на кожному димарі!.. разом з гачками, люба пані!.. вогняна верховодка! ловиться добре, клює вогняна верховодка! от рибалкам радість! десять, двадцять метрів над пожежею!.. якраз над нею!.. отакий злодійський і руйнівний феномен у хмарах, звідки сиплються бомби!..

Я знаю, що кажу!

— Стрибай-но! гей! нумо! підрум'янений! обрубок-страхопуд!

Нуль уваги!.. йому плювати на мій заклик… він собі на вітряку… викрутасом… вихилясом…

Я надміру виню Жюля?.. а може, Норманс іще гірший?… з двома жінками на руках… Дельфіна і Гортензія… утрьох буфет підпирають… власне, пів буфета… а Норманс нічого не робить, а хропе… хропе, хропе, так, хіба це не цинізм?.. та ще й так гучно! неймовірно! що навіть крізь гуркіт бомб я одним вухом чую!.. «хррр!.. гррр!..» прокашлюється… трохи був застудився… от бачите, я точний… вас дратують дрібні деталі? так і буде! так і буде!.. я не корчу в кого в романі все в тумані! «був там-то, трапилося таке-то», от моє правило!

Жюль піруетив на вітряку, рибалки з димарів ловили верховодку… ми з Лілі стояли й дивилися з вікна, Пірам із нами і всі сусіди під столом, і Норманс підпирав собою буфет…

Більше чи менше, то вже була б брехня.

То був Потоп.

Товстун викоханий, випещений… це важливо!.. з двома кокотками в себе на колінах… ні! не кокотками!.. з дружиною і своячкою!.. Норманс-хропун хропе, харчить!.. бач, дарма, що весь будинок труситься, тушкується, стелі провисають! чорта лисого прокинеться! он усі під столом перелякані… тільки здушені зойки… «Рятуйте!»

Нехай вилазять! мокрозібгані! одне на одного глянуть! гидкі! одне в одного у дупах…

— Агов, сплющені! агов, боягузи, усі! вилазьте! ноги в руки! сурма сурмить! усі на вітряк! усе димить від Сен-Клу до Венсенна! до Монфермея! до Монлері! до Сен-Дені! ворушіть сраками! повстаньте, боягузи!

Та їм кажи не кажи!.. нуль уваги! утовплюються, утовкуються ще більше!

«Чш-ш-ш», це своячка!.. щоб я замовк!.. має рацію… якщо той патапуф заворушиться, захропе гучніше, то буфет поїде далі… пів буфета… і що буде? людська каша під столом!.. хай підпирає! хай підпирає!.. філософія! брррум! мереживо шрапнелей спалахує якраз над крилами вітряка… здається, це вирішальний удар… та де там! Жуляка крутиться, вертиться… вигинається!.. у гондолі! біля поручня, якраз!.. не падає! перил не рушить!.. король жахіть! господар!.. Під ним Париж, сповитий бурею… і Батіньоль, і Бекон, і Понтуаз на краю… і Мелан… дев'ятий вал повинен його змити!.. він хитається… та не перекидається! вихиляється! а «фортеці» йому коряться… його поруху… пальця! «Отуди! отуди! Північніше! північніше!»

Навколо нього кружляє тисяча жаринок!.. він верховодки не ловить!.. «Його горб!»… він не жартує[168]!… «фортеці», ними бавиться! у леті! у леті! принаджує їх!.. вони мчать на нього! прямо з хмар!.. чиркають вітряк… і далі валкою!..

— Молодець!.. молодець!..

Що йому гукнути?

Вжик! вжик! вжик! та жодна лопать йому голови не зітне!

— Андре! все небо в повітрі!

— Не в повітрі, пані! долі! ми на ньому сидимо!

Доводиться все розставляти по місцях!

Краса! Краса Апокаліпсису! Невже безумство не має меж? Ні! має певні межі… «У повітрі! у повітрі!»

— Жюль! повітря маєш! повітря! чому не дмеш у флюгельгорн?

Кричу на все горло з вікна… вона мене обурила! своїм «у повітрі!»…

Уже не знаю, що до чого.

— Жюль! повітря маєш! повітря! чому не дмеш у флюгельгорн?

Плутаю повітря з подувом! любов до музики, удари, хитання, завивання, у мене плутанина! у повітрі! небо попід нами! ми на ньому сидимо!.. а той сидить без флюгельгорна! і без фортепіано… ані флейти! так янголи не прилетять ніколи!.. нізащо не зійдуть!.. а лише бомби! і міни! мушу думати про все!..

Що нас іще не перемололо — квартиру консьєржки, буфет, сусідів, — це диво дивне! янголи чи не янголи! свині та їм подібні!..

— Мовчи, Андре! мовчи!

Годі спати! шморгає, тепер сякається! жінка утирає йому носа… він не хоче!.. пручається!.. хоче спати…

А ті, що мов оселедці в бочці, голосять з-під столу!